Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Я зайнявся своєю тарілкою і встиг проковтнути ще трохи, поки Найда заговорила знову:
— Тобто, треба розуміти, що ви увечері не завітаєте поговорити?
— Не можу, — сказав я. — На мене цього вечора чекає купа невідкладних справ.
— Вірю, що у вас багато справ, — сказала вона. — Та хіба це означає, що ми не можемо з вами поговорити?
— Це залежить тільки від того, як складатимуться справи. Я наразі дуже заклопотаний, а до того ж маю незабаром залишити місто.
Вона ледь помітно сіпнулась. Я був упевнений, що Найда хотіла запитати мене, куди збираюся вирушити, але, поміркувавши, не зробила цього.
Помовчавши, вона мовила:
— Дуже невчасно. То ви відмовляєтеся від моєї пропозиції?
— А домовитися можна лише сьогодні ввечері? — запитав я.
— Ні, але я розумію, що вам загрожує небезпека. Чим скоріше виступите проти свого ворога, тим скоріше будете спати спокійно.
— Гадаєте, що небезпека загрожує мені тут, в Амбері?
На мить Найда завагалась, а тоді проказала:
— Ніхто і ніде не може бути в безпеці, якщо має достатньо рішучого та вмілого ворога.
— Ви відчуваєте, що це місцева загроза? — я продовжував допитуватися.
— Я попросила вас назвати особу, — заперечила вона. — Вам краще знати, хто це.
Я негайно відступив. Надто проста пастка, зрозуміло, що Найда її помітила.
— Ваші слова дали мені поживу для роздумів, — промовив я, знову беручись до їжі.
Трохи згодом завважив, що Білл дивиться на мене так, наче хоче щось мені сказати. Я майже непомітно хитнув головою, і він, здається, мене зрозумів.
— Тоді за сніданком? — почув я Найду. — Ця подорож, про яку ви згадали, може виявитися дуже ризикованою. Добре було б вирішити все, перш ніж вирушите в дорогу.
— Найдо, — вимовив я, коли проковтнув те, чим набив рота, — хотів би з’ясувати все, що стосується моїх благодійників. Якщо ви хочете, щоб я обговорював це з вашим батьком...
— Ні! — вона враз зупинила мене. — Він про це нічого не знає.
— Дякую. Ви маєте зрозуміти мою цікавість щодо того, на якому рівні розроблений цей план.
— Вам не треба копати глибше, — зауважила Найда. — Це суто моя ідея.
— Враховуючи те, що ви казали раніше, у мене склалося враження, ніби ви маєте тісні зв’язки з розвідувальними службами Беґми...
— Ні, — заперечила вона. — Лише звичайні. Пропозиція лише моя.
— Але хтось же мав... надихнути вас на такий проект.
— Це пов’язано із секретною зброєю.
— Тоді я маю більше довідатися про неї.
— Я запропонувала вам послугу і пообіцяла абсолютну анонімність. Щодо засобів, то не вдаватимусь у подальші подробиці.
— Якщо ідея належить тільки вам, то, наскільки розумію, і зиск із неї маєте отримати лише ви. Яким чином? Який ваш інтерес?
Найда подивилася кудись убік і довгенько нічого не відповідала.
— Ваше досьє, — промовила нарешті. — Ніколи не читала чогось... захопливішого. Ви — один із небагатьох в Амбері мого віку, і ви жили життям, сповненим пригод. Навіть не можете уявити, які нудні документи я зазвичай читаю — звіти про сільське господарство, показники торгівлі, перевірки асигнувань... У мене нема справжнього спілкування в компанії друзів. Я маю завжди бути готова прибути на виклик. Якщо відвідую якийсь захід, то, насправді, займаюся державними справами, так чи інакше. Читала й перечитувала ваше досьє, і ви мене зацікавили. Я... я просто захопилася вами! Знаю, що то здається безглуздим, але це правда. Побачивши деякі останні звіти і зрозумівши, що вам може загрожувати небезпека, я вирішила допомогти, якщо зможу. Маю доступ до усіх державних таємниць. І одна з них дасть мені змогу допомогти вам. Якщо я її застосую, це буде на вашу користь, а Беґмі не зашкодить. Але обговорювати ці питання надалі було б із мого боку державною зрадою. Я завжди хотіла познайомитися з вами й відчула ревнощі, коли ви сьогодні вирушили на прогулянку з моєю сестрою. І все ще хочу, щоб ви зайшли до мене пізніше.
Я подивився на неї довгим поглядом. Тоді підняв келих так, наче пив до неї, і пригубив вина.
— Ви... дивовижна, — промовив я. Не міг вигадати, що б іще таке сказати. Це була або імпровізація, або правда. Якщо це правда, то звучить трохи патетично; якщо ні, то це був чудовий взірець блискавичної вигадки, розрахованої на те, аби вразити мене в найбільш незахищене місце, у самісіньке моє его. Вона заслуговувала або на мою симпатію, або на обачне захоплення. Тому вирішив додати: — Хотів би познайомитися з тим диваком, який складає про мене звіти. Це може бути справжній креативний талант, що марнується серед канцелярщини.
Вона усміхнулася, теж підняла келих і легенько торкнулася ним мого.
— Поміркуйте над цим, — сказала вона.
— Можу чесно сказати, що я вас не забуду, — промовив я.
Ми обоє нахилилися над тарілками, і наступні п’ять хвилин я присвятив тому, що намагався надолужити згаяний час. Білл чемно не заважав мені це робити. До того ж, гадаю, він вичікував, аби переконатися, що мою розмову з Найдою справді закінчено.
Зрештою Білл підморгнув мені.
— Маєш хвилинку? — запитав.
— Боюся, що так, — зітхнув я.
— Навіть не питатиму, чи по той бік столу в тебе справи, чи флірт.
— Флірт, — відказав я, — але пов’язаний із дуже дивною справою. Не розпитуй, бо пропущу десерт.
— Я коротко, — пообіцяв Білл. — Коронація у Кашфі відбудеться завтра.
— Бачу, ми не гаємо часу...
— Так. Трон посаде такий собі джентльмен на ім’я Арканз, герцог Шедбурнський. У різні роки він належав до урядів Кашфи, на відповідальних посадах. Тож знає, як діє державний механізм, і є далекою ріднею одному з колишніх монархів. Із бандою Джасри він не ладнав, і доки вона була при владі, переважно залишався у своєму віддаленому маєтку. Не турбував її, а вона не чіпала його.
— Розважливо.
— Він фактично поділяв її погляд на проблему Ереґнора, і про це добре знають у Беґмі...
— Поясни нарешті, — я перервав його, — в чому полягає питання з тим Ереґнором?
— Це їхня Ельзас-Лотарингія[101], — відповів Білл, —