На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Інквізитор Глокта повернувся до нього з усмішкою, ще раз демонструючи огидну прогалину в зубах.

— А це, мабуть, капітан Лютар, на якого всі покладають неабиякі надії в прийдешньому Турнірі. Маршал Варуз — суворий вчитель, правда? — Він слабко махнув палицею в бік Джезаля. — Випад-випад, так, капітане? Випад-випад.

Джезаль відчув, як всередині нього закипає гнів. Він кахикнув і втупився у свої ноги, бажаючи, аби світ перестав крутитись. Інквізитор по черзі очікувально поглянув на кожного з них. Вест виглядав блідим. Джеленгорм був брудний і сердитий. Каспа досі сидів серед дороги. Жодному з них нічого було сказати.

Глокта прокашлявся.

— Що ж, мене кличе обов'язок. — Він силувано вклонився. — Але я сподіваюся незабаром побачитися з вами всіма.

Джезаль спіймав себе на думці, що сподівається ніколи більше не побачити цього чоловіка.

— Може, ми могли б якось знову пофехтувати? — промимрив майор Вест.

Глокта добродушно засміявся.

— О, я був би радий, Весте, але нині трохи покалічений для таких забав. Якщо ви шукаєте, з ким би зійтися на шпагах, то я впевнений, що практик Фрост вам не відмовить, — Глокта скосив очі на Джеленгорма, — але змушений попередити, що він б'ється зовсім не як джентльмен. Бажаю вам усім приємного вечора. — Він насунув глибше капелюха, поволі розвернувся і побрів геть по тьмавій вулиці.

Три офіцери спостерігали його шкандибання у тягучій, незручній тиші. Нарешті до них приєднався Каспа.

— Що це, взагалі, таке було? — запитав він.

— Ніщо, — промовив Вест крізь зціплені зуби. — Краще назавжди про це забути.

Зуби і пальці

Глокта кивнув Северарду, на що той всміхнувся і стягнув мішок з голови Зеппа дан Тойфеля.

Мінцмейстр був дужим, величавим чоловіком. Його обличчя вже почало пухнути від синців.

— Що це все означає? — загорлав він із вдаваними обуренням і бравадою. — Ви знаєте, хто я такий?

Глокта пирхнув.

— Звичайно, знаємо. Невже ти гадаєш, ми тільки те й робимо, що навмання хапаємо на вулиці першого-ліпшого?

— Я придворний мінцмейстр! — заверещав в'язень, намагаючись звільнитися від своїх пут. Практик Фрост і далі дивився на нього без жодних емоцій, склавши руки на грудях. Тим часом залізо в жаровні почало червоніти. — Як ви смієте...

— Та скільки можна переривати! — крикнув Глокта.

Фрост люто копнув Тойфеля в гомілку і той зойкнув від болю.

— Як наш в'язень підпише заяву-зізнання, якщо в нього зв'язані руки? Звільніть його, будь ласка.

Тойфель підозріло роззирався, поки альбінос розв'язував йому зап'ястя. Аж тут він помітив сікач. Нагострене до дзеркального блиску лезо аж сяяло у різкому світлі лампи.

«Прекрасна річ, і тут ні додати, ні відняти. Тобі б він не завадив, правда, Тойфелю? Впевнений, що тобі хочеться відрубати мені голову».

Глокта майже сподівався на те, що він це зробить — його права рука, здавалося, тягнулася до сікача, але натомість лише відпихнула заяву-зізнання.

— О, — мовив Глокта, — так мінцмейстр у нас праворукий.

— Праворукий, — прошипів Северард у вухо в'язню.

Тойфель прищурено дивився на інший бік столу.

— Я знаю тебе! Ти Глокта, так? Тебе схопили в Гуркулі, а потім катували. Занд дан Глокта, правильно? Що ж, повір мені, цього разу ти догрався! Тут і до ворожки не треба йти! Коли верховний суддя Маровія дізнається про це...

Глокта зірвався на ноги, аж стілець скреготнув по плитках. Його ліва нога люто запекла, але він на це не зважав.

— Поглянь на це! — прошипів Глокта і широко розкрив рота, щоб наляканий в'язень міг добре роздивитися його зуби. — «Або на те, що від них залишилось». Ти бачиш? Бачиш? Коли вони рвали зуб зверху, то залишали знизу, а коли рвали знизу, залишали зверху, і так по всій щелепі. Бачиш? — Глокта розсунув щоки пальцями, щоб Тойфелю було краще видно. — Вони робили це маленькою стамескою. Відламували щодня по шматочку. Це зайняло місяці.

Глокта силувано сів, а тоді широко всміхнувся.

— Блискуча робота, правда? А яка іронія! Залишити половину зубів так, щоб з них не було ніякого пуття. Зазвичай я їм тільки суп.

Мінцмейстр зглитнув. Глокта помітив, як по його шиї прокотилася крапля поту.

— І зуби — це був лише початок. Щоб ти знав, я змушений навіть сцяти сидячи, як жінка, і в тридцять п'ять років не можу самостійно підвестися з ліжка.

Він відкинувся на спинку крісла і, скривившись, випростав ногу.

— Кожен мій день — це маленьке пекло. Кожен день. Отож, скажи мені, ти справді вважаєш, що мене можуть налякати твої дурнуваті погрози?

Глокта неспішно вивчав свого в'язня.

«Вже геть не такий впевнений, як був до цього».

— Зізнайся, — прошепотів він, — і тоді ми зможемо відправити тебе до Енґлії, і знайдемо навіть ще трохи часу на сон.

Обличчя Тойфеля поблідло майже яку практика Фроста, проте він не зронив ні слова.

«Незабаром сюди явиться архілектор. Найвірогідніше, він уже в дорозі. Якщо до того часу зізнання не буде... ми всі відправимося в Енґлію. І це в кращому випадку».

Глокта взявся за свою палицю і підвівся на ноги.

— Мені подобається вважати себе митцем, але мистецтво потребує часу, а ми згайнували піввечора, шукаючи тебе по всіх борделях міста. На щастя, практик Фрост має гарний нюх і чудово орієнтується на місцевості. Він може зачути щура в купі гною.

— Щура в купі гною, — повторив Северард, чиї очі яскраво блищали у сяйві жаровні.

— У нас жорсткий графік, тому дозволь мені сказати прямо: ти зізнаєшся в наступні десять хвилин.

Тойфель фиркнув і склав руки на грудях.

— Нізащо.

— Тримайте його.

Фрост схопив в'язня ззаду і, вчепившись в нього залізним хватом, притиснув праву руку до боку. Северард взявся за його ліве зап'ястя і розчепірив пальці на подряпаному столі. Глокта стиснув гладеньке руків'я сікача і потягнув його до себе, шкребучи лезом по дереву. Він поглянув на руку Тойфеля.

«Які гарні в нього нігті! Такі довгі і блискучі. З такими нігтями в копальні не надто напрацюєшся».

Глокта високо здійняв сікач.

— Чекай! — заволав в'язень.

Бах! Важке лезо глибоко врізалось у