На лезі клинка - Джо Аберкромбі
«Ось тепер ми побачимо, що ти насправді за чоловік».
— Гадаю, ти здогадуєшся, до чого все хилиться, — мовив Глокта. — Так вчинили з одним капралом, якого схопили разом зі мною — відрізали щодня по шматочку. Але ж і сильним він був чоловіком, дуже сильним! Вони дійшли вище ліктя, перш ніж він помер.
Глокта знову здійняв сікач.
— Зізнавайся.
— Ти не зможеш...
Бах! Сікач відтяв Тойфелю самий вершечок середнього пальця. На стіл полилася кров. Очі Северарда всміхалися у світлі лампи. У Тойфеля відвисла щелепа.
«Але біль прийде пізніше».
— Зізнавайся! — загорлав Глокта.
Бах! Сікач відтяв вершок безіменного пальця Тойфеля і невеличке кружальце середнього пальця, яке, трохи прокотившись, злетіло на підлогу. Обличчя Фроста здавалося висіченим із мармуру.
— Зізнавайся!
Бах! Кінчик вказівного пальця Тойфеля злетів у повітря.
Його середній палець поменшав на одну фалангу. Глокта зупинився, витираючи піт зі свого чола затиллям долоні. Його ногу корчило від напруги. На плиточки з рівномірним кап-кап-кап скрапувала кров. Тойфель дивився на свої вкорочені пальці широко розплющеними очима.
Северард похитав головою.
— Блискуча робота, інквізиторе. — Він пустив одне із кружалець плоті по столу. — А яка точність... Я в захваті.
— А-а-а! — закричав мінцмейстр. «А ось і прийшов біль». Глокта знову здійняв сікач.
— Я зізнаюсь! — заверещав Тойфель. — Я зізнаюсь!
— Прекрасно, — весело сказав Глокта.
— Прекрасно, — сказав Северард.
— Пгекгасно, — сказав практик Фрост.
Безмежна, пустельна Північ
аги — стародавній, загадковий орден, якому відомі таємниці світу і підвладне мистецтво магії. Вони настільки мудрі і могутні, що простолюду такі мудрість і могуть навіть не снилися. Принаймні подібний ходив поговір. Маг такого рівня повинен знати, як знайти людину, навіть якщо ця людина — одна на безмежній, пустельній Півночі. Але якщо він і знав, як це зробити, то не надто поспішав.Лоґен почухав свою кошлату бороду і замислився, з якої причини великий маг затримується. Мабуть, він заблукав. Лоґен вдруге запитав себе, чи не краще було залишитися в лісах, де принаймні вистачало їжі. Але духи направили його на Південь, а якщо піти від пагорбів на Південь, то прийдеш до цих посохлих вересовищ. Тут він і чекав на голодний шлунок, у негоду, серед кущів вересу і багна.
Його чоботи все одно подерлись, тож він розбив свій жалюгідний табір недалеко від дороги, щоб краще бачити наближення чаклуна. Після війн на Півночі зосталося достолиха різношерстої небезпечної наволочі: солдати-дезертири, які стали розбійниками, селяни, які втекли зі своєї спаленої землі, некеровані відчайдухи, яким нічого втрачати, і так далі. Однак Лоґена це не хвилювало. Нікому було лізти у цю глухомань. Нікому, крім нього і мага.
Тож він посидів, почекав, спробував знайти їжу, нічого не знайшов, і взявся чекати далі. В цю пору року вересовища часто заливали раптові зливи, але вечорами він все одно намагався розпалитити з гілок маленьке, курне багаття, щоб хоч трохи підтримати свій хиткий моральний дух і принадити якого-небудь подорожнього чаклуна. Цього вечора йшов дощ, але якийсь час тому він скінчився, та й підсохло достатньо, щоб розпалити вогонь. Тепер Лоґен повісив над багаттям казанок і готував юшку з залишків м'яса, яке приніс із собою з лісу. Вранці йому доведеться знову вирушати у пошуках їжі. Маг може наздогнати його згодом, якщо він іще йому потрібний.
Він помішував свою невибагливу страву і розмірковував, повертатися завтра на Північ чи рухатися далі на Південь, коли нараз почув тупіт копит на дорозі. Кінь один, і хода його неспішна. Лоґен відкинувся на плащ і став чекати. Почулося іржання, а за ним побрязкування упряжі. З-за пагорба вигулькнув вершник. Через бліде сонце, яке висіло низько на обрії, Лоґен не міг добре його розгледіти, але видно було, що вершник почувався у сідлі скуто і незграбно, як людина, котра не звикла до подорожей. Він обережно направив свого коня у сторону багаття і зупинився за декілька ярдів.
— Доброго вечора, — привітався вершник.
Він виглядав зовсім не так, як уявляв собі Лоґен. Це був худорлявий, хворобливий з вигляду молодик з темними колами навколо очей, довгим волоссям, що через мряку поприлипало до голови, і нервовою усмішкою. Він видавався радше мокрим, аніж мудрим, і аж ніяк не таким могутнім, що простим людям і не снилося. Загалом вершник виглядав голодним, холодним і хворим, що цілком відповідало самопочуттю Лоґена.
— Хіба в тебе не повинно бути якоїсь патериці?
Молодика це здивувало.
— Я не... як би це сказати... е-е... Я не маг. — Він затих і нервово облизав губи.
— Духи казали мені очікувати мага, але вони часто помиляються.
— Он як... ну, я — учень мага. Але мій учитель, великий Баяз, — і вершник шанобливо схилив голову, — не будь-хто, а Перший з-поміж магів, котрий осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Він велів мені знайти вас, — здалося, що він раптом засумнівався, — і привести... ви ж Лоґен Дев'ятипалий?
Лоґен підніс ліву руку і поглянув на блідого молодика крізь прогалину на місці свого середнього пальця.
— Ох, ну добре. — Учень мага хотів було зітхнути з полегшенням, але раптом осікся. — Ой, тобто... е-е... мені шкода, що так вийшло з пальцем.
Лоґен розсміявся. Це сталося вперше з того часу, як він вибрався з річки. Нічого такого смішного хлопець не сказав, але Лоґен посміявся від душі. Це було приємне відчуття. Хлопець усміхнувся і з великою бідою якось зсунувся з сідла.
— Я Малакус Кей.
— Малакус який?
— Кей, — мовив він, прямуючи до вогню.
— Що це за ім'я таке?
— Я зі Старої Імперії.
Лоґен ніколи не чув про подібне місце.
— З імперії, кажеш?
— Ну, так, колись вона була імперією, наймогутнішою країною Земного кола. — Молодик незграбно присів біля багаття. — Але слава минулих днів давно зів'яла. Тепер це просто велетенське поле бою. — Логен кивнув. Він добре знав, про що йдеться. — Вона знаходиться далеко, на заході світу.
Учень мага вказав рукою кудись у простір.
Лоґен знову засміявся.
— Там схід.
Кей сумно усміхнувся.
— Я провидець, але, схоже, не надто здібний. Учитель Баяз відправив мене на ваші пошуки, але мені не поталанило, і
