На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Лейтенант Каспа, нахилившись уперед, хмурився і, почухуючи свою рудувату бороду, зосереджено вглядався у карти, так наче ніяк не міг втямити, якої вони масті. Він був приємним хлопцем, але нікудишнім гравцем в карти, і завжди дуже дякував, коли Джезаль купляв йому випивку за його ж власні гроші. А втім, він міг цілком собі дозволити програш: його батько був одним із найбільших землевласників Союзу.

Джезаль часто помічав, що трохи дурнуваті люди в розумному товаристві завжди корчать із себе викінчених придурків. Вже втративши ґрунт під ногами, вони щосили намагатимуться бути потішними кретинами, не вплутуючись у суперечки, з яких нездатні виплутатись, і тому вони швидко стають душею компанії. Розгублено-зосереджений вираз Каспи наче говорив: «Я не розумний, але чесний і симпатичний, що значно важливіше. Розум переоцінюють. О, а ще я надзвичайно багатий, так що всі мене і так люблять».

— Мабуть, я зрівняю ставку, — сказав Каспа і кинув на стіл жменю срібняків.

Монети розлетілись, з веселим дзеленчанням зблиснувши на сонці. Джезаль автоматично підрахував їх подумки і додав до загальної суми. Можливо, вистачить на новий мундир? Каспа завжди трохи тремтів, коли мав гарні карти, але це був не той випадок. Сказати, що він блефував, було би для нього завеликою честю; найімовірніше, йому просто набридло сидіти без діла. Джезаль не сумнівався, що він складеться, як дешева палатка, під час наступного кола ставок.

Лейтенант Джеленгорм спересердя кинув свої карти на стіл.

— Саме лайно сьогодні! — з обуренням мовив він.

Він відкинувся на спинку стільця і згорбився із похмурим виглядом, ніби хотів сказати: «Я великий, мужній і запальний, тому мене всі повинні поважати». Однак поваги від Джезаля за картярським столом він так ніколи і не заслужив. Може, запальна вдача і варта чогось у бою, але там, де на кону гроші, вона тільки шкодить. Жаль, що карти випали так собі, інакше Джезаль міг би обібрати його на півплатні. Джеленгорм осушив свою склянку і потягнувся за пляшкою.

Залишився лише Брінт, наймолодший і найбідніший із гурту. Він облизав свої губи з виразом одночасно обережним і певною мірою відчайдушно-розпачливим, а сам його вигляд наче казав: «Я не молоде і зелене, і я не голодранець. Я можу собі дозволити програти ці гроші. Я настільки ж важливий, як і решта». Сьогодні в нього було багато грошей; мабуть, він щойно отримав свою платню. Мабуть, це все, що він мав, аби якось виживати наступні кілька місяців. Джезаль планував забрати в нього всі ці гроші і розтринькати їх на жінок і випивку. Треба було змусити себе, щоб не загиготіти від самої думки про це. Спершу треба було виграти партію. Брінт відкинувся на спинку стільця і замислився. На рішення йому міг знадобитися якийсь час, тож Джезаль взяв зі столу свою люльку.

Він запалив її від лампи, що стояла поряд саме для цієї мети, і випустив у бік кедрового гілля незугарні кільця диму. На жаль, Джезаль і близько не вмів курити так, як грати в карти, а тому більшість кілець виходили просто недоладними клубками жовто-коричневого диму. А якщо вже бути до кінця чесним, то він взагалі не любив курити. Від диму йому ставало зле, але куріння було дуже модним і дуже дорогим, і Джезаль прокляв би себе, якби відмовився від чогось модного просто тому, що воно йому було не до смаку. Крім того, під час останніх відвідин міста батько купив йому прекрасну люльку зі слонової кістки, і Джезалю вона дуже личила. Якщо подумати, то його братам і це теж не сподобалось.

— Роблю ставку, — сказав Брінт.

Джезаль скинув ногу з лавки.

— Підвищую ставку на сто марок чи десь біля того. — Він зсунув всі свої монети у центр столу.

Вест всмоктав повітря крізь зуби. Одна монетка злетіла з верху купи, впала на ребро і покотилася по дереву. Вона приземлилась на плитняк внизу із безпомильно впізнаваним звуком падаючих грошей. На іншому кінці газону садівник інстинктивно смикнув головою, а тоді продовжив підстригати траву.

Каспа відкинув свої карти, так наче вони обпікали йому пальці, і похитав головою.

— Чорт забирай, але гравець із мене нікудишній, — простогнав він і відкинувся на шорсткий брунатний стовбур дерева.

Джезаль дивився прямо в очі лейтенанта Брінта з легкою, апатичною посмішкою.

— Він блефує, — пробурмотів Джеленгорм, — не давай йому тобою попихати, Брінте.

— Не робіть цього, лейтенанте, — мовив Вест, але Джезаль знав, що Брінт не послухає, оскільки він змушений був продовжувати вдавати, що може дозволити собі такий програш. Брінт не зволікав і безпечним жестом присунув всі свої монети.

— Тут сотня, плюс-мінус, — Брінт з усіх сил старався поводитися впевнено перед старшими офіцерами, але в його голосі відчувалась чарівна нотка істерії.

— Годиться, — сказав Джезаль, — зрештою, тут усі свої. Що у вас, лейтенанте?

— Земля. — Очі Брінта трохи гарячково блищали, коли він показував свої карти товариству.

Джезаль насолоджувався напруженою атмосферою. Він супився, знизував плечима, здіймав брови, замислено чухав голову. Він спостерігав, як відповідно до змін на його обличчі, змінюється обличчя Брінта. Надія, розпач, надія, розпач. Нарешті Джезаль виклав свої карти на стіл.

— О, ти диви. У мене знову сонця!

На обличчя Брінта боляче було глядіти. Вест зітхнув і похитав головою. Джеленгорм спохмурнів:

— Я був упевнений, що він блефує, — виправдався він.

— Як йому це вдається? — запитав Каспа, запустивши щиглем вільну монетку по столу.

Джезаль стенув плечима.

— Головне у грі — гравці, а не карти.

Він почав збирати пригоршнями купу срібняків, а блідий Брінт тільки дивився, зціпивши зуби. Гроші приємно подзенькували, сиплячись у мішечок. Принаймні приємно для Джезаля. Одна монетка скотилася зі столу і впала біля Брінтового чобота.

— Ви не могли би мені подати, лейтенанте? — запитав Джезаль з солоденькою посмішкою.

Брінт різко зірвався на ноги, зачепивши стіл, від чого срібняки і склянки підстрибнули та брязнули.

— У мене справи, — сказав він хрипким голосом, а тоді грубо проштовхнувся повз Джезаля, пхнувши його об стовбур дерева, і поспішив до краю двору, де з похиленою головою зник в офіцерській казармі.

— Ви це бачили? — Із кожною миттю Джезаль все більше розпалювався від обурення. — Дідько би його вхопив, хіба це ввічливо так мене штурхати? Тим паче, що я старший офіцер! У мене є всі причини подати на нього рапорт.