На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Схоже на те.
Кей дістав з кишені флягу і простягнув її Лоґену. Той відкрив її і хильнув. Гарячий напій полився його горлом, зігріваючи Лоґена до кінчиків волосся.
— Що ж, Малакусе Кею, ти загубив свої харчі, але зберіг дещо справді важливе. Мене нелегко змусити всміхнутись цими днями. Щиро прошу тебе до мого багаття.
— Дякую. — Учень затих і простягнув руки до куцого полум'я. — Я не їв уже два дні.
Він захитав головою, метляючи туди-сюди волоссям.
— Це був... важкий час. — Хлопець облизав губи і поглянув на казанок.
Лоґен передав йому ложку. Малакус Кей вирячився на нього круглими очима.
— Ти вже їв?
Логен кивнув. Це була неправда, але нещасний учень виглядав голодним, як вовк, а їжі там ледь вистачало на одного. Він зробив ще один ковток із фляги. Цього поки що вистачить. Кей з насолодою накинувся на юшку. Коли вона скінчилось, він вишкріб рештки з казанка, облизав ложку, а потім ще й край казанка. Потім відкинувся на валун.
— Лоґене Дев'ятипалий, я перед вами у вічному боргу — ви врятували мені життя. Я зовсім не сподівався, що ви виявитеся таким люб'язним господарем.
— Ну, якщо чесно, то на твоєму місці я теж уявляв когось іншого.
Лоґен знову прихилився до фляги й облизав губи.
— Хто цей Баяз?
— Перший із магів, який осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Боюся, що він буде мною дуже невдоволений.
— Отже, його слід остерігатись?
— Ну, — нерішуче промовив учень, — у нього трохи запальний характер.
Лоґен вкотре хильнув. Тепло ширилося його тілом — перше тепло, яке він відчув за багато тижнів. Якусь мить тривала пауза.
— Що він від мене хоче, Кею?
Мовчання. З іншого боку багаття долинуло тихе хропіння. Лоґен усміхнувся і, загорнувшись у плащ, також ліг спати.
Учень прокинувся від раптового нападу кашлю. Ранок тільки починався і все навколо тонуло в густому тумані. Воно, мабуть, було на краще. Тамтешні краєвиди могли похизуватися лише милями бруду, каміння і жалюгідного коричневого дроку. Хоча все було просякнуте холодною росою, Лоґенові таки вдалося розпалити сяке-таке вогнище. Волосся Кея прилипло до його хворобливо-блідого обличчя. Він перекинувся на бік і сплюнув на землю мокротиння.
— А-а-ах, — прохрипів Кей і, закашлявшись, знову сплюнув.
Лоґен навантажив рештки свого скупого начиння на нещасного коня.
— Ранку, — мовив він, поглянувши на біле небо, — хоч і не доброго.
— Я помру. Я помру і мені більше не треба буде нікуди йти.
— У нас нема їжі, тож якщо ми тут залишимося, ти таки помреш. Тоді я зможу тебе з'їсти і повернутись назад через гори.
Учень кволо усміхнувся.
— Що будемо робити?
«А й справді, що?»
— Де ми знайдемо Баяза?
— У Великій північній бібліотеці.
Лоґен ніколи не чув про таку, але й книжками він не надто цікавився.
— А де вона?
— На південь звідси, біля великого озера. Це десь чотири дні їзди.
— Ти знаєш туди дорогу?
Учень незграбно підвівся і став, трохи похитуючись, дихаючи коротко і часто. Він був блідий, наче привид, а на його обличчі блищав піт.
— Гадаю, що так, — промимрив учень без натяку на впевненість.
Ні Кей, ні його кінь не протягнуть чотирьох днів без їжі, навіть якщо їм пощастить не заблукати. Першим ділом треба знайти харчі. Незважаючи на більший ризик, найліпше було йти на південь по дорозі, що тяглася через ліс. Їх могли вбити розбійники, але там вони мали кращі шанси роздобути якийсь харч, та й інакше все одно би їх убив голод.
— Краще їдь верхи, — сказав Лоґен.
— Я загубив коней, тож мені і йти пішкодрала.
Лоґен приклав долоню до чола Кея. Чоло було гарячим і вологим.
— У тебе гарячка. Ти і їдь верхи.
Учень не намагався сперечатись. Він опустив очі на порвані чоботи Лоґена.
— Тобі підійдуть мої чоботи?
Лоґен похитав головою.
— Вони для мене замалі. — Він опустився навколішки над тліючим вогнем і стиснув губи.
— Що ти робиш?
— У кожного вогнища є дух. Я покладу цього собі під язик, щоб ми пізніше могли розпалити ще одне багаття.
Кей виглядав надто хворим, щоб дивуватись. Лоґен всмоктав духа, відкашлявся від диму і здригнувся від гіркого присмаку.
— Ти готовий вирушати?
Учень підняв руки у безнадійному жесті.
— Я вже зібраний.
Малакус Кей любив говорити. Він говорив, коли вони перетинали вересовища дорогою на південь, і коли сонце важко пробивалося крізь свинцеве хмаровиння, і коли вже під вечір вони увійшли в ліс. Хвороба ніяк не позначилася на його красномовстві, але Лоґена це не тривожило. З ним уже давно ніхто не говорив, а крім того, розмови допомагали забути про ноги. Він був голодний і втомлений, але найбільше Лоґена мучили власні ноги. Від його старих шкіряних чобіт залишилися самі клапті, пальці на ногах були подерті і порубцьовані, а гомілка досі пекла від зубів шанка. Кожен крок був неабияким випробуванням. Раніше його звали найстрашнішою людиною Півночі, а тепер він боявся найменших гілочок та камінців на дорозі. В цьому крилася певна іронія. Він скривився, наткнувшись ногою на камінчик.
—... Отже, я сім років навчався у майстра Захаруса. Він великий маг, п'ятий із дванадцяти учнів Джувенса, надзвичайна людина, — в очах Кея все, пов'язане з магами, виглядало надзвичайним. — Майстер Захарус вирішив, що мені пора відправитись до Великої північної бібліотеки і навчатись у Майстра Баяза, щоб отримати власний посох. Втім, тут мені доводиться нелегко. Майстер Баяз надзвичайно вимогливий і...
Кінь зупинився й фиркнув, сіпнувся і зробив нерішучий крок назад. Лоґен принюхався до повітря і спохмурнів. Десь поряд знаходились люди, і вони, крім усього, добряче смерділи. Він мав би помітити їх раніше, але вся його увага була прикута до ніг. Кей поглянув на нього згори.
— Що таке?
Ніби у відповідь на його питання десь за десять кроків попереду з-за дерева вийшов чоловік, а трохи далі — ще один. Вони, без сумніву, були наволоччю. Брудні, зарослі, одягнені в подерті шматки розмаїтого хутра та шкіри. Загалом, чимось
