Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
— Гаразд, — кивнув Ерагон. — Якщо все й справді аж так складно, то нехай уже. Але маю тебе попередити — щойно хтось із чарівників спробує торкнутися тих спогадів, які їх не обходять, я змушений буду їх убити, адже в моїй голові є такі речі, про які маю право знати лиш я.
Гном схвально закивав головою:
— Авжеж, я чудово тебе розумію і впевнений, що ватажки кланів пристануть на твої вимоги. Адже в них, так само, як і в тебе, є свої таємниці. Гадаю, вони пришлють своїх найкращих магів, хоч найменша помилка й може коштувати їм життя. Так чи так, а кожен ватажок волітиме знати правду про цей зухвалий напад.
Виструнчившись, Орик наказав забрати із зали полонених, а потім відпустив усіх своїх підлеглих, залишившись із Вершником та загоном охоронців, що налічував двадцять шість його найкращих воїнів. Потому гном вишуканим жестом узяв Ерагона за лікоть і повів його до внутрішніх кімнат своїх печер.
— Сьогодні ти маєш залишитись разом зі мною, оскільки тут Аз Свелдн рак Ангуін ніколи не наважаться на тебе напасти.
— Але якщо ти плануєш відпочити, — відповів юнак, — то мушу попередити, що сьогодні я навряд чи засну. Моя кров щ& й досі кипить після битви, а в голові стільки кепських думок, що вона нагадує смітник.
Орик кивнув:
— Як тобі буде завгодно… Можеш не лягати хоч цілу ніч. Навряд чи тобі вдасться потривожити мій сон, якщо я натягну по самісіньку шию свою вовняну шапку. Тоді я нічого не бачитиму й нічого не чутиму. Однак я б дуже просив тебе заспокоїтись. Спробуй скористатися порадами ельфів і відновити до ранку всі свої сили. Новий день уже настав, і засідання кланів розпочнеться за лічені години. А нам слід з'явитись на нього зі свіжими головами, адже від наших дій залежатиме доля моєї країни й усієї Алагезії… І не дивися на мене аж так похмуро! Ліпше думай про те, що ми переможемо і наші імена пам'ятатимуть іще довго-довго після нашої смерті! Уже бодай це має вселяти у твою душу радість. Адже боги — дивні істоти… Сьогодні ти догодив їм, а завтра вони невідомо чому можуть на тебе розгніватись… Тож єдине безсмертя, на яке ми маємо сподіватися, — вічна пам'ять, яку наші народи зберігатимуть у своїх серцях, ніколи не забуваючи про наші з тобою подвиги. Я б навіть сказав інакше: байдуже, вийдемо ми переможцями чи, навпаки, — назавжди зганьбимо свою честь… Головне, щоб нас завжди пам'ятали.
Невдовзі потому Ерагон уже лежав на невеличкому гномівському дивані, поринувши у вир своїх безладних думок, що змішалися з його передсвітанковими снами. Пройшло небагато часу, як він розплющив очі і його погляд спинився на прикрашеній мозаїкою стіні, кольорові камінці якої стали несподівано розпливатися, обернувшись на якесь дивне вікно, що крізь нього Вершник міг бачити спокійне життя Карвахола, аж доки всіх його мешканців не спостигла лиховісна кривава доля. Він чітко бачив ті епізоди, які йому самому довелось пережити, а також кілька моментів, які, напевно, створила його стомлена уява. Певної миті образи, котрі пропливали перед його очима, стали такими реальними, що Ерагон загубив межу між життям і своїм нічним маренням.
Юнакові здавалося, наче він стоїть у Хорстовій майстерні, двері якої були широко відкриті, наче рот здивованої дитини. За дверима була така густа темрява, що в юнака виникло відчуття, ніби вона ось-ось затече всередину й заллє вогнище, над яким схилився Хорст. На його обличчя падала полохлива тінь, через що він був схожий на якесь чудовисько. Рука коваля механічно рухалася спочатку вгору, потім різко падала вниз, і повітря сповнював брязкіт металу. Молот з такою силою бив по розпеченому до червоного шматку заліза, що від того на всі боки розлітались невеличкі жаринки.
Коваль зробив іще чотири удари, потім забрав залізо з ковадла й сунув його до відерця з олією. По його поверхні пробіглися сині та жовті вогники, які потім раптово згасли, зашипівши, ніби розлючені змії. Діставши шматок заліза з відерця, Хорст урешті-решт помітив Ерагона й набурмосено спитав:
— Навіщо це ти прийшов сюди, Ерагоне?
— Мені потрібен меч Вершника дракона.
— Забирайся геть, у мене нема часу на такі дурниці! Хіба ти не бачиш, що я роблю гак для Елейн? Він знадобиться їй під час битви. Ти прийшов сам?
— Не знаю…
— А де твій батько, де твоя мати?
— Не знаю…
Потому в повітрі залунав чийсь сильний незнайомий голос:
— Не хвилюйся, ковалю, він прийшов не сам. Він прийшов зі мною.
— А ти хто такий будеш? — поцікавився Хорст.
— Я його батько.
Вийшовши з темряви, на порозі майстерні спинилась велика постать, довкола якої був ореол блідого сяйва. На її широкі, ніби в ургала, плечі, низько спадав червоний каптур. У правій руці незнайомця сяяв Зарок, гострий, неначе біль, а крізь щілини шолома на Ерагона пильно поглядали блакитні очі. Їхній погляд був убивчим і, ніби стріла, пришпилив юнака до того місця, на якому він стояв. Потому незнайомець здійняв вільну руку й махнув Ерагонові.
— Мій сину, ходи за мною. Разом ми знищимо варденів, уб'ємо Галбаторікса й захопимо всю Алагезію. Віддай мені своє серце, і ми будемо непереможні. Віддай мені своє серце, сину!
Ерагон нажахано скрикнув і схопився з дивана, стиснувши кулаки й дихаючи так важко, ніби йому за кілька хвилин довелося здертись на гору заввишки в десять миль. На нього заворожено поглядали охоронці Орика, проте він був надто збентежений, аби щось їм пояснювати.
До початку засідання залишалось іще доволі багато часу, тож невдовзі Ерагон знов улігся на диван, але більше не наважувався поринути в сон, побоюючись іще раз побачити якісь жахіття.
Коли ватажки різних кланів заходили до зали засідань, Вершник уже стояв під стіною, міцно стискаючи руків'я меча, що його він позичив у Орика. Особливо пильно він стежив за Вермундом, грімстборітхн Аз Свелдн рак Ангуін. Та коли гном, чиє обличчя ховалося під червоною вуаллю, і був подивований тим, що Ерагон залишився живий і здоровий, то йому вдалося дуже вміло приховати свої емоції.
Потому юнак відчув, як Орик наступив йому на ногу. Не зводячи очей із Вермунда, Вершник схилився до гнома й став слухати, що той шепоче йому на вухо.
— Пам'ятай… ліворуч, а потім — треті двері знизу, — нагадав Орик, говорячи про
