Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
Ерагон став навколішки поруч із Глумрою й так само пошепки спитав:
— Але звідки в тебе таке знаття?
— Важко сказати, я просто знаю… Ото й усе. — Її рухи були повільні й виважені, коли вона торкалася кінчиками пальців до ніг усіх божеств: — Адже світ не міг створити себе сам, як не можуть створити себе самі меч або шолом. Тож істоти, які його створили, мали володіти божественною силою, і саме у них, у богів, ми й маємо просити відповіді на всі питання. Вони допомагають мені краще збагнути цей світ і звільнитись від тягаря плоті.
Жінка-гном сказала це таким упевненим тоном, що Ерагонові мимохіть і собі захотілось повірити в її богів. Йому дуже кортіло позбутися своїх страхів і вагань, а також, знати, що світ це лишень лабіринт жахіть, і горя, яким доводиться блукати людям. Юнак хотів пірити в те, що не помре назавжди після того, як хтось раптом зітне йому мечем голову, що обов'язково зустрінеться з Бромом, Герроу й усіма, кого він любив і втратив. Ці думки подарували йому надію і спокій, проте якась частина Вершника відчайдушно пручалася, вперто нагадуючи йому, що він перш за все людина, а людям не годиться вірити в божества гномів, адже сам він навряд чи зможе колись повністю збагнути їхню суть.
Юнака також неабияк спантеличувало те, що кожна раса вважала своїх богів єдиними. Він дав би руку на відсіч, що якби зараз спитався в Нар Гарцхвога або в когось іншого з мандрівних племен, чи їхні боги єдині, то почув би ствердну відповідь. Ба навіть чорні священики Хелгрінда відповіли б йому те саме. «Але звідки ж мені знати, яка саме релігія є справжньою? — думав юнак. — Адже те, що хтось ревно дотримується своєї віри, ще зовсім не означає, що вона є єдиною й вірною стежинкою, яка приведе до правди… А може статися й так, що жодна з релігій не здатна відповісти на всі питання цього велетенського світу. Може, слід вірити в усіх богів одразу або ж не вірити в них узагалі, як це, приміром, роблять ельфи. Як же все це складно…»
Глумра тим часом глибоко зітхнула, пробелькотіла щось мовою гномів, а потім звелася з колін і закрила нішу занавіскою. Ерагон і собі звівся, відчуваючи, як м'язи, які ще не встигли відпочити після бою, пронизує шалений біль. Насилу дошкандибавши до столу, юнак підняв із долівки крихітного стільця й знову примостився на ньому, мов горобець на тернині, спостерігаючи, як жінка-гном дістала з кам'яної шафи два олив'яні кухлі й наповнила їх запашним вином.
Потому вона підняла свій кухоль догори й виголосила довгу промову. Ерагон спробував подумки повторити те, що вона казала, але так до пуття й не збагнув змісту.
— Добре, — сказала Глумра, осушивши кухоль до дна, — так добре знати, що Квесторк іще й досі живий і зараз перебуває в залі Морготала. Тож нехай він здобуде собі ще більшу славу, слугуючи богам! — По цих словах вона налила собі ще один кухоль вина й залпом його спорожнила.
Допивши смачний трунок, Вершник став прощатися з Глумрою, але та несподівано зупинила його помахом руки.
— Убивце Тіні, чи маєш ти прихисток, де міг би перечекати, доки на тебе не перестануть полювати вбивці?
Вершник у кількох словах переповів їй, що збирається залишатися в їхніх підземеллях, доки Орик не пришле за ним гінця. Дослухавши юнака, Глумра коротко кивнула й рішуче мовила:
— Тоді ти та твої супутники можете залишитись у мене, Убивце Тіні. Звісно, я не наполягаю на цьому…
Ерагон став було відмовлятися, проте жінка-гном заперечно похитала головою:
— Я не хочу дозволити воїнам, що пліч-о-пліч билися поруч з моїм сином, вештатися холодними темними печерами. Тож поклич своїх друзів, і ми разом скоротаємо цю ніч, чогось попоївши та випивши доброго вина.
Не бажаючи ображати Глумру, Ерагон покликав до хатинки своїх охоронців і перекладача. Потому вони допомогли їй приготувати вечерю, а коли на столі стояли хліб, м'ясо й пиріг, усі разом випили за світлу пам'ять Квесторка й теревенили аж до пізньої ночі.
Жінка-гном була напрочуд жвавою, вона пила більше за всіх, голосно сміялась і ледь не через кожне слово вставляла якісь дотепні жарти. Така поведінка неабияк здивувала Вершника, проте, уважніше придивившись до обличчя Глумри, юнак помітив, що навіть тоді, коли її вуста розпливалися в широкій посмішці, очі все одно були сповнені безмежного смутку. А часом, коли їй здавалося, що її ніхто не бачить, радісний вираз миттю злітав з обличчя, і воно ставало спокійним та похмурим.
Важко зітхнувши, юнак зрозумів, що, розважаючи своїх гостей, Глумра просто намагається забутися й не думати про смерть свого єдиного сина.
«Я ще ніколи не зустрічав когось, хто був би схожий на тебе», — подумав Вершник, пильно зазираючи їй в очі.
Невдовзі після півночі у двері хатинки хтось постукав. Хюндфаст впустив усередину кремезного гнома, вбраного в обладунки, і той нетерпляче став переминатися з ноги на ногу, сторожко поглядаючи на вікна, двері й темні закутки. Потому він вимовив кілька фраз прадавньою мовою, вітаючи Вершника. Це був посланець Орика:
— Я Фарн, син Флосі… Арджетламе. Орик просив, щоб ти якомога швидше повертався на територію Інгейтум. У нього є для тебе дуже важливі новини.
Коли Вершник мерщій кинувся до дверей, Глумра встигла схопити його за руку своїми міцними, ніби викутими зі сталі, пальцями. Пильно глянувши йому в обличчя, вона прошепотіла:
— Пам'ятай про свою клятву, Убивце Тіні… І не дозволь тим потворам, що вкрали життя мого сина, залишитись без покарання!
— Цього ніколи не буде, — пообіцяв він.
ЗАСІДАННЯ КЛАНУ
Підійшовши до дверей Орикової зали, Вершник подав знак вартовому, і той миттю прочинив обидві стулки.
За дверима була довга кімната з трьома круглими, оббитими червоною тканиною стільцями. Стіни прикрашало безліч гобеленів і магічних ліхтарів, а на стелі хтось із живописців Інгейтум майстерно відтворив картину однієї з найбільших битв у історії гномів.
Посеред зали, радячись із кількома воїнами та сивобородими гномами, що належали до Дургрімст Інгейтум, стояв Орик. Коли Вершник зупинився за кілька кроків від них, гном повернувся до нього й мовив із набурмосеним
