Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Бачиш, яка справа, — розпочав сержант, — на днях ти змусив мене замислитися. Усім плювати, якщо Четвертому мосту випадають несправедливі наряди на роботу. А наряд у провалля всі просто ненавидять. От я й вирішив, що тобі буде байдуже.

— Скільки вони тобі заплатили? — прошипів Каладін, підступаючи ближче.

— Йди під три великобурі, — відказав той і знову сплюнув. — Усі обурені вами. А тому для твоєї ж команди буде краще, коли вони побачать, що ви розплачуєтеся за скоєне.

— За те, що вціліли?

Ґаз стенув плечима:

— Усі знають, що ви порушили правила, коли принесли ту трійцю назад. Якщо й інші так чинитимуть, кожна казарма буде напхом напхана вмирущими ще до кінця підвітряної сторони місяця!

— Вони люди, Ґазе. І якщо казарми не напхані напхом пораненими, то це тому, що їх залишають помирати на полі битви.

— Хоч там, хоч тут — усе одно помруть.

— Це ми ще побачимо.

Сержант глянув на нього, примруживши очі. Скидалося на те, що той заднім числом запідозрив якийсь фортель із Каладінового боку, коли він сам викликався на збір каміння. Ґаз, імовірно, вже встиг спуститись у провалля, намагаючись збагнути, що ж робили там Каладін і решта двоє.

«Поглинь тебе Геєна!» — подумав мостонавідник. Він-бо гадав, що достатньо залякав сержанта, щоби той не рипався.

— Ми підемо, — відрубав він, повертаючись до Ґаза спиною. — Але в очах моїх людей винним цього разу буду не я. Вони довідаються, що це твоїх рук справа.

— Якось переживу, — гукнув той йому вслід, а тоді додав собі під ніс: — А може, мені пощастить, і всю вашу шоблу зжере прірводемон.

* * *

Наряд у провалля. Більшість мостонавідників радше воліла би цілий день тягати каміння, ніж працювати там.

Із прив’язаним до спини незапаленим промасленим смолоскипом Каладін спустився вниз по ненадійній мотузяній драбині. У цьому місці провалля було неглибоке, усього близько п’ятдесяти футів до дна, але цього було достатньо, щоб потрапити в інший світ. Світ, у який сонце заглядало лише через тріщину високо в небі. Світ, що і в найспекотніші дні залишався вогким, у вічно вологе царство моху, грибків і витривалих рослин, які виживали навіть при тьмяному світлі.

Що ближче до дна, то розколини ширшали — імовірно, внаслідок великобур. Вони спричиняли небаченої сили потоки, що з гуркотом проносилися прірвами. Бути заскоченим бурею у проваллі означало смерть. Осад затверділого крєму згладжував нерівності ґрунту, але протоптана по дну стежка піднімалася й опускалася через нерівномірне вимивання корінної підстильної породи. Подекуди відстань від неї до краю плато складала всього футів сорок. Однак здебільшого становила сотню, а то й більше футів.

Каладін стрибнув із драбини і, пролетівши кілька футів, зі сплеском приземлився в калюжу дощової води. Запаливши смолоскип, він високо здійняв його та кинув погляд уздовж темної ущелини. Її стінки вогко лисніли, вкриті темно-зеленим мохом, а кілька тонких лоз невідомого йому виду спускалися долі з проміжних уступів над головою. Уламки дерева та кісток, а також клапті матерії всівали дно й позастрягали в щілинах.

Хтось із хлюпотом приземлився поруч. Тефт вилаявся, оглядаючи промоклі сандалії та холоші, а тоді вибрався з великої калабані.

— Буря на голову того крєм’ячка Ґаза, — бурмотів немолодий мостонавідник. — Це ж треба додуматися — послати нас сюди позачергово. Та я його не те що на бобах — без бобів залишу.

— Не сумніваюся, що він дуже тебе боїться, — сказав Скеля, зіскакуючи з драбини на сухе. — Він там, у таборі, аж хлипає зі страху.

— Іди в бурю, — буркнув Тефт, струшуючи воду з лівої ноги.

Обоє несли незапалені смолоскипи. Каладін за допомогою кременя й кресала запалив свій факел, але решта цього не зробили. Витрачати їх доводилось ощадливо.

Біля нижнього краю драбини поступово збиралися й інші члени його команди, тримаючись купою. Кожен четвертий з них запалював смолоскип, але їхнє світло не надто допомагало розігнати морок, хіба що дало Каладінові змогу краще роздивитися неприродний пейзаж довкола. У тріщинах росли дивні, трубчасті грибки. Вони були блідо-жовті, немов шкіра дитини, хворої на жовтяницю. Від світла навсібіч розбігалися крєм’ячки. Ці крихітні ракоподібні були напівпрозоро-червонуваті: коли один із них проповз мимо нього по схилу, Каладін звернув увагу, що крізь панцир проглядали нутрощі.

Пляма світла впала й на скрючене, понівечене тіло, що лежало неподалік під самою стінкою урвища. Командир здійняв вище факел і підійшов до трупа. Мертвяк уже починав смердіти, і Каладін, опускаючись на коліна, інстинктивно підніс руку до обличчя, прикриваючи ніс і рот.

Це був — принаймні раніше — мостонавідник однієї з інших команд. Він лежав там недовго, щонайбільше кілька днів, бо інакше великобуряний потік відніс би тіло Спустошувач батька зна куди. Позаду Каладіна зібралися його люди, мовчки дивлячись на того, хто обрав для себе стрибок у прірву.

— Нехай знайдеться для тебе колись гідне місце в Ідилічних покоях, загиблий брате, — промовив Каладін, і його голос розлігся луною. — І нехай наш кінець буде кращим за твій.

Він підвівся, здійняв вище смолоскип та, обходячи труп, повів уперед свою команду, яка знервовано поспішала за ним.

Каладін швидко збагнув основну тактику ведення війни на Розколотих рівнинах. Вона зводилася до масованих атак, покликаних притиснути супротивника до краю плато. Ось чому для алеті битви нерідко оберталися таким кровопролиттям: ті зазвичай прибували пізніше паршенді.

Алеті користувалися мостами, а натомість ці дивні паршмени зі Сходу були здатні перестрибувати провалля, взявши достатній розбіг. Проте і тим, й іншим доводилося несолодко, коли ворог притискав їх до урвища: солдати втрачали рівновагу і буквально сипались у прірву. З алетійського боку їхня кількість бувала достатня, щоб з’являлося бажання дістати втрачене спорядження. Для цього й посилали вниз мостонавідників: усе одно що грабувати могили, от тільки самих могил не було.

Прихопивши мішки, вони годинами шастали по дну розколин, видивляючись трупи загиблих і вишукуючи щось цінне. Сфери, нагрудники, шоломи, зброю. Траплялися дні, коли після недавньої вилазки вони могли спробувати добутися аж туди, де проходив штурм, й обнишпорити ще свіжі тіла. Однак здебільшого великобурі робили ці намагання марними. Варто лише забаритися на кілька днів, і трупи змиє бозна-куди.

Крім того, провалля були наче приголомшливим лабіринтом, а тому добутися до конкретного оспорюваного плато й повернутися звідти за більш-менш реальний проміжок часу було практично неможливо. Досвід підказував, що найкраще почекати, доки великобуря приб’є тіла