Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
Неподалік чали шкрябали по камінню своїми жорсткими хітиновими кінцівками. Його обличчя обвівав вітер, несучи запах вогкості. У цих сирих буреземлях вологість повітря завжди була висока.
Звідусіль долинав брязкіт зброї та скрип шкіри. Далінар звів обличчя до неба, відчуваючи, як у грудях глухо постукує серце. Сяюче біле сонце пофарбувало опущені повіки в багрянець.
Солдати переминалися з ноги на ногу, перегукувалися, лаялися, совали взад-уперед мечі у піхвах, перевіряли тятиви луків. Він відчував їхнє напруження, змішану зі збудженням тривогу. Довкола них з-під землі випурхували спрени очікування — довгі вузькі стрічки, одним кінцем прикріплені до каміння, тоді як інший майорів у повітрі. Де-не-де серед них траплялися й бульбашки страхокузьок.
— Ти готовий? — тихо запитав Далінар. У ньому здіймався Запал.
— Так, — нетерплячим голосом відповів Адолін.
— Ти ніколи не скаржишся на те, як проводяться наші атаки, — мовив Далінар, усе ще не розплющуючи очей. — Ми жодного разу не сперечалися про це.
— Бо так виходить найкраще. Адже вони й мої люди. Який сенс бути Сколкозбройним, якщо не можеш сам повести їх у наступ?
У Далінарових грудях пролунав десятий удар серця: він завжди чув їх, коли прикликав Сколкозбройця, хоч би який шум стояв довкола нього. Що швидше вони збігали, то скоріше з’являвся меч. Тож чим терміновішою була потреба в захисті, тим оперативніше задовольнялася. Так робилося навмисно, а чи просто з примхи його Сколкозбройця?
Рука відчула звичну масивність Присяжника, який вклався в неї.
— Уперед, — сказав Далінар, розплющуючи очі. Він із шумом опустив забрало, і те саме зробив Адолін. Шоломи щільно закрилися, ставши зсередини напівпрозорими, і їхні боки заклубочилися Буресвітлом. Вони обоє вискочили з-поза громіздкого мосту: по Сколкозбройному з кожної сторони, один у синьому обладунку, а другий — в аспідно-сірому.
Далінар кинувся через кам’янисте пустище, вимахуючи руками в такт крокам і відчуваючи, як його тілом пульсує дарована латами сила. Миттю звилася зграя стріл, випущених паршендійськими лучниками, котрі припали на одне коліно з іншого боку прірви. Щойно Далінар виставив руку, захищаючи оглядову шпару, як усього його обсипали оснащені вістрями древка, подекуди з тріском ламаючись. Було таке відчуття, ніби біжиш проти скісного граду.
Справа долинув приглушений шоломом голос Адоліна, який видав бойовий клич. Коли вони наблизилися до прірви, Далінар опустив руку, незважаючи на стріли. Треба було розглядітися, зорієнтуватися в обстановці. Провалля лежало за лічені фути від нього. Діставшись його краю, він відчув приплив наданих Збруєю сил.
І стрибнув.
Якусь мить він ширяв над чорнильно-непроглядною безоднею: плащ тріпотав, немов крила, а повітря довкола нього сповнила хмара стріл. Це нагадало йому політ Променистого, бачений у видінні. Але в тому, що відбувалося з ним, не було ніякої містики: звичайний стрибок, підсилений Сколкозбруєю. Далінар перескочив розколину та з грюкотом приземлився на іншому боці, навідліг змахнувши Сколкозбройцем — зверху вниз, по діагоналі, — і єдиним ударом стяв одразу трьох паршенді.
Їхні очі обвуглилися, закурившись, і ті повалилися долі. Князь знову завдав удару. Там, де щойно літали стріли, у повітря знялися уламки броні та зброї, розколотих його мечем. Як і завжди, той розсікав будь-яку неживу речовину, але, торкнувшись плоті, затуманювався, немов перетворюючись на імлу.
Через те, як клинок реагував на живу тканину, при цьому легко ріжучи сталь, Далінару інколи здавалося, ніби він орудує зброєю з чистого диму. Допоки її лезо рухалося, воно просто не могло застрягнути в прорубаній щілині чи бути зупинене товщею того, із чим стикалося.
Князь вертівся веретеном, окреслюючи помахами клинка лінію смерті. Той розтинав надвоє не тіла, а душі, тож паршенді нічого не залишалось, окрім як мертвими валитися додолу. Тоді він копняком пожбурив один із трупів просто в мармизи ворогів, які були поблизу. Ще кілька штовханів і літаючих трупів — а підсилений Збруєю пендель міг запросто відшурнути мертвяка на тридцять футів, — і простір довкола нього очистився, даючи можливість для маневру.
Адолін приземлився на плато неподалік Далінара і, закрутившись, став у Вітростійку. Врізавшись плечем у групу лучників, княжич швиргонув їх назад, а декількох звалив у прірву. Обіруч ухопивши Сколкозбройця, він навідліг змахнув ним, наслідуючи батьків приклад, і ворогів поменшало зразу на шість.
Паршенді співали. Багато з них мали бороди, у яких поблискували дрібні неогранені самоцвіти. У бою вони завжди щось наспівували, і тепер мелодія змінилася, щойно ті відклали луки та — взявшись хто за сокиру, хто за меч, хто за булаву — накинулися на двох Сколкозбройних.
Далінар тримався на оптимальній відстані від Адоліна, дозволяючи синові прикривати свої сліпі зони, однак без того, щоб занадто зближуватися. Двійко Сколкозбройних билися — усе ще неподалік від краю провалля, — стинаючи паршенді, котрі несамовито намагалися скинути їх у нього, взявши не вмінням, а кількістю. Лише так вони могли сподіватися на успіх у протистоянні зі Сколкозбройними. Далінар та Адолін були тільки вдвох, без почесної варти. А від падіння з такої висоти навіть воїн у Збруї неминуче мав загинути.
Тіло пройняв солодкий екстаз Запалу. Далінар відшпурнув черговий труп, хоча місця йому вистачало. Просто Холіни помітили, що паршенді аж казилися, коли ті не давали спокою їхнім убитим. Тоді відфутболив іще одне тіло, дражнячи ворогів і приманюючи їх до себе — по двоє, як вони зазвичай і нападали.
Він звалив групу нападників, котрі співали сердитими голосами, обурюючись заподіяному покійникам. Неподалік Адолін узявся роздавати тумаки, підпустивши паршенді ближче: він полюбляв таку тактику, почергово стискаючи меч то однією рукою, то обома. Трупи паршенді розліталися на всі боки, стусани проламували броню та дробили кості, каменисту землю рясно окроплювала жовтогаряча паршендійська кров.
Запал поглинув Далінара, даруючи силу, зосередженість, міць. Битва ставала нечувано славною. Як же йому бракувало цього весь той час! Тепер він ясно це усвідомлював. Їм і справді варто було посилити натиск, розширити географію вилазок, здобувати більше яхонтосердець.
Далінар став Чорношипом. Стихійною силою, яку годі й пробувати спинити. Він став самою смертю. Він…
…раптом відчув жахливу відразу — такий гострий напад нудоти, що аж захапав ротом повітря. Князь послизнувся: частково виною цьому була калюжа крові, але не меншою мірою й те, що його коліна зненацька підкосилися.
Навалені перед ним трупи враз здалися шокуючим видовищем. Вигорілі очі, немов вугільна зола. Обм’яклі, переламані тіла з роздробленими кістками — слідами Адолінового кулака. Розчереплені голови. І все це впереміш із кров’ю, мізками та нутрощами. Кривава бійня, масова
