Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Як може людина впиватися цим?

Вал паршенді хлинув до нього. За якийсь удар серця Адолін був уже тут, атакуючи з більшою вправністю, ніж будь-хто з відомих Далінару воїнів. Хлопчина був генієм Сколкозбройця, художником, на палітрі якого була лиш одна фарба. Удари виходили майстерними, і паршенді вимушено задкували. Князь струснув головою та знову став у стійку.

Він змусив себе продовжити битву, і щойно Запал вкотре проявив себе, несміливо вхопився за нього. Нещодавня нудота відступила, і гору взяли бойові інстинкти. Він угвинтився в лаву нападників, і на них посипалися грізні, замашні удари Сколкозбройця.

Йому потрібна була ця перемога. Для себе, для Адоліна, для своїх людей. І від чого він так вжахнувся? Паршенді вбили Ґавілара. Тож їх варто було винищувати.

Він був солдатом. Битися — його робота. І він добре з нею справлявся.

Загін паршенді, що наступав на Далінара, не витримав його натиску й розпорошився. Уцілілі кинулися назад — у напрямку більшого скупчення воїнів, котрі спішно шикувалися в шеренги. Далінар ступив крок назад і мимоволі опустив погляд на трупи з почорнілими очима, що валялися довкола нього. З очниць декотрих усе ще вився димок.

Нудота підкотила знову.

Як швидко закінчується життя! Сколкозброєць був утіленням руйнування, найпотужнішою силою на цьому полі битви. «А колись така зброя призначалася для захисту», — прошепотів голос усередині нього.

Три мостові настили з грюкотом опустилися на край прірви в кількох футах від них, а вже за мить ними промчала кавалерія, яку вів приземкуватий Іламар. Мимо промайнули кілька майже невидимих спренів вітру, танцюючи в повітрі. Адолін гукав, щоб йому підвели коня, а Далінар просто стояв і дивився на вбитих. Паршендійська кров була жовтогарячою і на запах нагадувала цвіль. Але ж їхні обличчя — мармурові, чорно-чи біло-червоні — виглядали такими людськими. Далінара практично виростила нянька-паршменка.

«Життя, а не смерть».

Що це був за голос?

Він озирнувся на протилежний бік прірви, де на безпечній відстані від ворожих луків залишився Садеас із почтом. У позі колишнього друга Далінар уловив несхвалення. Вони з Адоліном ризикували собою, наважившись на небезпечний стрибок через прірву. Штурмова тактика того типу, яку започаткував Садеас, вартувала би більше життів. Але скількох людей не дорахувалася б армія Далінара, якби одного з її Сколкозбройних зіштовхнули в прірву?

Баский промчав мостом обіч колони солдатів, котрі проводжали його схвальними вигуками. Біля Далінара кінь уповільнив біг, і той ухопив вуздечку. Він був потрібен, і то негайно. Його люди билися й гинули, тож шкодувати було ніколи, а передумувати — запізно.

Підсилений Збруєю стрибок — і князь опинився в сідлі. А тоді, високо здійнявши Сколкозбройця, кинувся в атаку — вбивати заради своїх людей. Не за таке воювали Променисті. Але це було хоча б щось.

***

Вони перемогли в тій битві.

Стомлений Далінар відійшов назад, а честь здобути яхонтосерце дісталась Адоліну. Сам кокон нагадував гігантську видовжену скелебруньку в п’ятнадцять футів заввишки, прикріплену до нерівної кам’янистої поверхні чимось, що скидалося на крєм. Землю довкола нього всівали трупи — як людей, так і паршенді. Вороги намагалися чимшвидше проламати оболонку, вихопити здобич і втекти, але спромоглися лише на кілька тріщин у панцирі.

Тут, довкола хризаліди, точилася найзапекліша битва. Обіпершись спиною на скельний виступ, Далінар зняв шолома й підставив спітніле чоло прохолодному вітерцю. Сонце над головою стояло високо: битва тривала години зо дві.

Адолін діяв уміло. Спочатку за допомогою Сколкозбройця він акуратно зрізав частину оболонки. Тоді майстерно увігнав його в отвір, убивши лялечку, однак не зачепивши яхонтосерця.

Отже, з істотою було покінчено. Тепер уже мертва плоть почала піддаватися лезу, й Адолін зрізав її шматок за шматком. Бризнула лілова сукровиця — це княжич сягнув рукою всередину в пошуках яхонтосерця. Солдати радісно загукали, щойно той витяг його назовні, і над усім військом закружляли спрени слави, немов сотні сяючих сфер.

А Далінар подався геть, стискаючи в лівій руці шолом. Він перетнув поле битви, проминаючи лікарів, котрі допомагали пораненим, і похоронні команди, які зносили вбитих алетійців назад до мостів. Позаду возів із запряженими в них чалами для мертвих чіплялися ще й санчата, щоб тих можна було з належними почестями піддати спаленню після повернення до табору.

Багато трупів були паршендійськими. Дивлячись на них тепер, князь не відчував ані огиди, ані збудження. Лише втому.

Він побував у дюжинах, якщо не сотнях битв. І ще ніколи не почувався так, як цього дня. Відраза відволікла його, і це могло коштувати життя. Битва — непідхожий час для роздумів, уся увага має бути зосереджена на вчинках.

Впродовж усієї битви Запал здавався притлумленим, тож він воював аж ніяк не так майстерно, як бувало колись. Ця битва мала би внести ясність, а натомість вона лише посилила його тривогу. «Кров моїх пращурів, — подумав він, підступаючи до верхівки невеликого скелястого пагорбка. — Та що ж це коїться зі мною?»

Його сьогоднішня слабкість здавалася найбільш свіжим і переконливим аргументом на підтвердження того, що говорив про нього Адолін — та й, власне, не тільки він. Князь стояв на вершині пагорба й дивився на схід — у бік Першопочатку. Його погляд так часто скеровувався в тому напрямку. Чому? Що було…

Він застиг, помітивши групу паршенді на одному з прилеглих плато. Його розвідники обережно спостерігали за ними. Це була та сама армія, яку Далінарові люди змусили відступити. Хоча цього дня вони перебили чимало паршенді, більшість встигла втекти, покинувши свої позиції, щойно їм стало ясно, що битву програно. У цьому й полягала одна з причин, через які ця війна так затяглася. Противник добре розумів, що таке стратегічний відступ.

Ворожа армія стояла, вишикувавшись у шеренги та розбившись на бойові пари. Попереду височів воєначальник — кремезний паршендієць у виблискуючих латах. Сколкозбройний. Навіть на відстані неважко було помітити різницю між ним і якимось простолюдином.

Участі в самій битві Сколкозбройний не брав. То чому ж об’явився зараз? Може, запізно прибув?

Постать в обладунку та решта паршенді розвернулися й подалися геть, перестрибнувши через прірву позаду них, — вочевидь прямуючи до свого невидимого лігва в самому серці Розколотих рівнин.

27

Наряд у провалля

Якщо хоч щось зі сказаного мною дійшло до твоїх курячих мізків, гадаю, ти відкличеш їх. Або ж ти міг би вразити мене, звелівши їм хоч раз за вік зробити щось