Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— І з якого приводу був скандал?

— Ні з якого Я ж навіть нічого ж не сказав же….

— А якщо подумати?

І все ж таки Рон на голову міцніший, ніж більшість людей — після горнятка чаю з лимоном і п’яти хвилин сопливого зітхання, він оговтався достатньо, щоб викласти свої скарги на життя чітко і логічно.

— Я ж їй нічим не дорікав, нічим! А це ж вона мене з Семом познайомила, — він востаннє шморгнув носом, — ще просила «допомогти хлопчику освоїтися». Освоїлися, бл.. — Спогади про зіткнення з Чудесниками протверезили Рона сильніше, ніж чай. — Ну, думаю, з ким не буває, все ж, рідна матір, на могла вона таке зі зла зробити. А вийшло так, що краще би я їй одразу в лице плюнув — менше би крику було. Вона все страждала, за серце хапалася, солі нюхала, ніби це не мені, а їй мало мізки не винесли. Віриш, в хаті кроку не ступиш, всі починають шипіти: «тихше, тихше, матуся хвора!» Ну, та і фіг би з ними, у мене квартира своя, та в екзамени на носі — часу для гулянок не було. А потім знаєш, що? Я хотів вечірку влаштувати, тебе, пацанів закликати — у мене не так вже і багато друзів залишилося. Предки взялися все організувати в нашому будинку за містом, там можна класно погудіти, і не заважає ніхто. Я вже і список гостей прикинув…. І ти знаєш, що вона мені видала? «Ніяких чорних тут не буде!» Прикинь? Ти мені життя врятував, а вона носа верне! Я припух від такої заяви, лише рота відкрив заперечити, і тут вона видала… Як по нотах. Значить, поки я в благородство грав, вона там собі записувала в книжечку, типу, хто і коли її образив. Головне — нічого такого їй не сказав, взагалі нічого, не встиг. І знаєш, що найобразливіше? Батько навіть слухати мене не став, зразу за груди схопив: «як ти говориш з матір’ю!» Ну, тут я йому в морду і дав. І пішов. А що? Хай хоч цілується з цею істеричкою.

І от через оце-от я стільки возився з чаєм? Фігня яка!

— Вітаю! Значить, ти став дорослим.

Принаймні, у чорних все приблизно так і стається. Можна було би відмітити цю подію, але йому на сьогодні, напевне, вже досить.

— Ти не розумієш…

— Та все я розумію! Тобі давно пора починати жити своїм життям, — сподіваюся, він хоча би спідньої білизни в дорогу набрав. — У чорних все це само по собі виходить, а звичайні люди вічно щось придумують. Ти квартиру купив? Купив. Прибутки маєш? Маєш. Значить, все вдало, вчасно і доречно. Тепер будеш їм лише привітання на іменини слати. Чи ти, — тут я насупився, — ще і з дядьком посварився?

Втратити таке джерело фінансування було би з боку Чвертки нерозумно.

— Нє-є. Дядько до нас додому давно приходити перестав.

— О! Бери приклад з розумної людини.

Пару хвилин він печально розглядав чаїнки на дні горнятка (гм, треба було фільтрувати через серветку).

— Все одно образливо.

— Забий! Ти ще дешево відбувся. Якби вона реально Чудесником була, фіг би ти так легко звідтам забрався.

Хоча татечко Рона мене здивував: з його зростом і комплекцією лізти на фізично розвинутого мужчину в розквіті сил — зуби не шкодувати. Чвертка поступово повертався до свого звичного похмуро-філософський настрою.

— Добре, тверезій тут! Я завтра зайду, треба одну справу обговорити. Але тепер назву винаходу будемо затверджувати окремо. Ніяких «р». «Т», «т» і ще раз — «т»!

Так чорний маг врятував друга (тільки нікому про це не казати! Скажуть: «Дурень Тангор з чорних в білі переписався.» Ганьба!) Принаймні, наступного дня Рон виглядав цілком притомно і захоплено обговорював перспективи продажу мого охоронного амулета (а пив при цьому виключно каву). Його послухати, так виробництво треба організовувати самим, на тому і заробити.

— Штучка-то проста, але виробники авто зв’язуватися з нею не стануть — об’єми не ті. А то якщо пройтися по автосалонах…

Думка про те, щоби ходити і щось організовувати, мене вбивала. Чхати я хотів на таке виробництво!

— Ось тим цим і займися. Мене ж до кінця місяця однаково що нема.

Тому що, грубо кажучи, свою здатність цілодобово витримувати присутність двох білих малюків я переоцінив — вони мене дістали. Квартира, яка для одного мене була навіть трохи завелика, п’ятьох вміщала заледве. Білі, як штик, прокидалися з першими промінчиками сонця, а спати йшли рано — діти, все-таки (сам я більше любив не вилазити з ліжка години до десятої). Лючик відчував нездорову цікавість до мого мотоцикла і постійно нидів, щоби його покатали. Еммі тягнула всіх гуляти — в парк, в зоосад, в магазин іграшок або «до дам» (театр мімів мав вистави в самому центрі Редстона). У мами були свої інтереси (вона, напевне, вперше за десять років вибралася до великого міста), а Джо не завжди міг самотужки впоратися з двома, тому мені також перепадало. Можна би було переїхати на якийсь час до готелю, але це би вже виглядало, як втеча. Невже білі примусять чорного відступити?

Смішно сказати, але положення врятувала моя робота.

На початку літа великодушний Полак дав мені безстрокову відпустку, повернувшись з якої, я не впізнав «Біокін»: тепер фірма займала цілий поверх, вхід на який перегороджували новенькі двері і ввічливий добре поголений сек’юріті, в коридорі стояли порцелянові вази з акуратними, ніби лакованими кущами, а на вікнах замість запилених фіранок висіли модні смугасті жалюзі. На жаль, самим лише дизайном зміни не обмежилися. Зросли штати — тепер число працівників було ближчим до півсотні. П’ятеро алхіміків захоплено креслили конструкції бродильних чанів на основі базового варіанту (тритрубні, п’ятитрубні, каскадні), недосяжно зверхній Карл (йому би чорним бути) керував групою технологів з налагодження пристрою (більшість з них постійно були десь у роз’їздах). Звідкись з’явився фінансовий директор (і непомітно потіснив Полака біля керма), кухар і спеціаліст з кадрів, який одразу ж налагодив облік присутності працівників на робочому місці. Гайки якісь! Затишна фірмочка «не бий лежачого» впевнено перетворювалася в респектабельну контору.

На своєму робочому місці (яке за час моєї відсутності відсунули в найдальший кут) я переглядав схему нових установок, прикидаючи, чи не загрожують якимись проблемами якісь із запропонованих нововведень. Чесно скажу, алхіміків «Біокін» набрав хороших — грубих ляпів вони не робили, креслення виконували акуратно, а пояснення писали з подробицями. Можна було б напружитися і влитися в колектив, сконцентрувавшись на винаходах і удосконаленнях безконечних варіантів бродильних чанів, але особливого смислу в цьому я