Битва королів - Джордж Мартін
— То... ніякого чаклунства не було?
— Чаклунство,— пирхнув Ланістер,— соус, яким дурні поливають свою поразку, щоб приховати смак власної некомпетентності. Схоже, мій дубоголовий дядечко навіть не виставив чатових. Військо в нього було недосвідчене — хлопчаки-підмайстри, рудокопи, батраки, рибалки, всілякі покидьки з Ланіспорту. Єдина загадка — як твій брат підкрався. Наші сили досі утримують тверджу на Золотому Зубі, і вони присягаються, що там він не проходив,— карлик роздратовано стенув плечима.— Роб Старк — просто згуба для мого батька. Як Джофрі — для мене. Скажи-но мені, що ти відчуваєш до мого царственого небожа?
— Я люблю його всім серцем,— миттю мовила Санса.
— Справді? — перепитав він, явно не переконаний.— І досі?
— Моя любов до його світлості тільки зростає.
Куць голосно розреготався.
— Що ж, хтось тебе добре навчив брехати. Може, одного дня ти будеш за це вдячна, дитино. Ти ж бо ще дитина, так? Чи твоя жіночність уже розквітла?
Санса спалахнула. Запитання було неввічливе, але в порівнянні з роздяганням перед половиною замку це було ніщо.
— Ні, мілорде.
— Так і на краще. Якщо тебе це втішить, я не збираюся видавати тебе за Джофрі. Боюся, після того, що сталося, ніякий шлюб уже не замирить Старків і Ланістерів. А шкода. Ця угода була однією з небагатьох гарних ідей короля Роберта, якби тільки Джофрі все не споганив.
Санса розуміла, що має щось сказати, але слова застрягли в горлі.
— Щось ти притихла,— зауважив Тиріон Ланістер.— Ти саме цього й хочеш? Розірвання заручин?
— Я...— Санса не знала, що казати. «Це якийсь підступ? Куць покарає мене, якщо я скажу правду?» Вона витріщилася на карликове потворне випнуте чоло, на тверде чорне око й хитре зелене, на криві зуби й жорстку бороду.— Я хочу тільки засвідчити свою відданість.
— Відданість,— повторив карлик,— але подалі від Ланістерів. Не можу тебе за це винити. У твоєму віці я бажав того самого,— він посміхнувся.— Подейкують, ти щодня ходиш у богопраліс. За що ти молишся, Сансо?
«За Робову перемогу та смерть Джофрі... і за повернення додому. За Вічнозим».
— Я молюся за те, щоб війна скінчилася.
— Ну, це скоро станеться. Ще одна битва — між твоїм братом і моїм лордом-батьком — і справа владнається.
«Роб його переможе,— подумала Санса.— Переміг вашого дядька і брата Джеймі — переможе й батька теж».
Наче з розгорнутої книги, карлик вільно читав усі її надії.
— Не беріть Волобрід надто близько до серця, міледі,— сказав він не без тепла в голосі.— Битва — це ще не війна, а мій батько — запевно не дядько Стафорд. Наступного разу підеш у богопраліс, помолися за те, щоб твій брат прихилив коліно. Щойно Північ пристане на королівський мир, я відішлю тебе додому,— сказав він, зістрибнув з підвіконня й додав: — Сьогодні можеш переночувати тут. Виставлю біля тебе когось зі своєї варти, може, когось із кам’яних воронів...
— Ні,— перестрашено випалила Санса. Якщо її зачинять у Вежі правиці під охороною карликових людей, як зможе сер Донтос таємно визволити її?
— Тоді краще когось із чорних вух? Поставлю Челлу, якщо з жінкою тобі легше.
— Будь ласка, не треба, мілорде, дикуни мене лякають.
— Мене теж,— широко посміхнувся він.— Та що важливіше, вони лякають Джофрі й усе кубло отих підступних гадюк і улесливих псів, яких він кличе королівською вартою. Якщо біля тебе будуть Челла чи Тимет, ніхто не наважиться тебе скривдити.
— Я б ліпше повернулась у своє ліжко,— мовила вона. Тут їй на думку спала брехлива відмовка, яка здавалася настільки правдоподібною, що Санса миттю її випалила.— В цій вежі загинули батькові вояки. Їхні привиди являтимуться мені в кошмарах, і я всюди бачитиму кров.
Тиріон Ланістер задивився їй в обличчя.
— Нічні кошмари... це мені знайомо. Можливо, ти мудріша, ніж я гадав. Дозволь принаймні провести тебе до спальні.
Кетлін
Поки розшукали село, вже запанувала темрява. Кетлін цікаво було, чи мало воно назву. Бо якщо й так, то пам’ять про цю назву забрали з собою мешканці, тікаючи разом з усім своїм скарбом — включно зі свічками з септу. Запаливши смолоскип, сер Вендель завів Кетлін у низькі двері.
Сім стін усередині виявилися потрісканими й покрученими. «Бог єдиний,— учив її септон Озминд, як вона була ще дівчинкою,— у сімох іпостасях, як і септ єдиний з сімома стінами». У містах багаті септи могли похизуватися статуями Сімох, біля кожної з яких містився олтар. У Вічнозимі септон Чейл повісив на кожну стіну різьблені машкари. А тут Кетлін виявила тільки грубі вугільні малюнки. Сер Вендель застромив смолоскип у держало біля дверей, а сам з Робаром Ройсом лишився чекати знадвору.
Кетлін роздивилася лики. Отець мав бороду, як завжди. Матір усміхалася, готова любити й захищати. Під ликом Воїна виднівся малюнок меча, а під ликом Коваля — молота. Діва була прегарна, а Стариця — морщава й мудра.
А сьомий лик... Невідомець, не чоловік і не жінка, який водночас поєднує в собі обидва начала; вічний вигнанець, мандрівник з далеких країв, у якому людського воднораз менше й більше, непізнаний і незбагненний... А тут замість лику — чорний овал: тінь з очима-зорями. Кетлін одразу зробилося неспокійно. У нього вона заледве знайде розраду.
Вона опустилася навколішки перед Матір’ю.
— Моя пані, поглянь на бій материними очима. Всі солдати — сини, всі до одного. Вбережи їх, якщо зможеш, і моїх синів бережи теж. Охорони Роба, Брана й Рикона. Хотіла б я зараз бути з ними!
По лівому оку Матері бігла тріщина. Від цього здавалося, ніби вона
