Іскрані.Та, що прийшла із-за грані. - Айрін Єн Шанті
- Так все вірно. Не можу. І вперше в житті мене це тішить. Дивно, правда?
- Незвичайно, мабуть?
- Незвично, але цікаво...
- А ви знаєте, мене це влаштовує! І я, і Ви, у цій ситуації, вільні від Вашого дару – весело сказала я.
- Тобто, якщо все так і залишити, ти не боятимешся мого дару? - напевно, від надлишку емоцій Нейтан перейшов на «ти».
- Так все вірно. Я не побоююся твого дару, Нейтан - і тихо додала - якщо ти не маєш заперечення, щоб я тебе так називала.
- Я, не заперечую, ... Аріна? - з надією спитав він.
- Аріна, і теж на «Ти» – з радістю відповіла – так краще, дякую.
Ми сиділи один навпроти одного, не відводячи погляду. І кожен з нас, напевно, думав про те, що добре, коли тебе не бояться, і можна вільно спілкуватися, а тобі не побоюватися за свої таємниці і секрети...
- Що читаєш? - раптом запитав Нейтан.
Я підняла книгу так, аби йому було зручно прочитати її назву.
- Да, ну! Що серйозно! Історія імператорського роду, серйозно! Я думав, що ти жіночі романи любиш, і з таким серйозним виглядом обмірковувала долю головних героїв – він уже відверто іржав з мене.
- Серйозно! - Перекривила його я - Ось, зараз стукну тебе цією книженцією, і знатимеш, як про мене всякі дурниці вигадувати! Хочеш?
– Мене? Книжкою? - Вдав нібито жахнувся він - І приб'єш великого і жахливого...
- Ні, - перебила його - додам тебе ще грізності в образ.
Ми вже удвох сміялися. Я припускаю, що це один із небагатьох моментів, у яких можна розглянути його душу. Саме зараз він справжній, без нальоту владності та впливу свого дару - Таким ти мені подобається ще більше - раптом вирвалося в мене, і подумки дала собі потиличник. - Ой, дурепа! Ти йому ще в коханні тут зізнайся...
- Дякую, я собі таким теж подобаюся - з усмішкою та іскрами в очах каже - Ти дала мені можливість відчути себе живим, вперше за багато років...
І як завжди в такі моменти люди зазвичай роблять дурниці, щось на кшталт поцілунку. Але це люди, а я вирішила втекти.
- Так, мабуть, уже пізно і...
- завтра рано вставати, і посуд не помитий... Ага, пам'ятаю. Вже чув - зі сміхом каже - Ти знову тікаєш, але цього разу я можу сподіватися, що не через страх переді мною?
- Пф, які дурниці! І нічого ти не страшний, дуже навіть гарний... - Арино! Як інколи корисно вчасно закрити рота.
Нейтан кілька хвилин пильно дивився на мене, а потім якось сумно сказав:
Насправді, вже пізно. Пора спати. Коли я сюди прийшов, всі розходилися по своїх кімнатах, тож це ми з тобою опівночі.
- Ага, майже як папужки-нерозлучники - та що ж таке, Арино! Думай головою, перш ніж відкрити рота, тут і думки твої читати не треба, все сама виляпаєш...
- Як хто?
- Ай, не бери в голову. Це так, просто... Дійсно, потрібно розходиться.
І я поставила книгу на місце і попрямувала на вихід. Нейтан люб'язно відкрив переді мною двері, і ледь схилив голову. А я з ледь стримуваної посмішкою, присіла в реверансі.
Через пару метрів, я зупинилася біля своїх дверей, і вже відкриваючи двері, почула:
- Це що твоя кімната? Це ж кімната ... - Нейтан замовк, як ніби не знав, що далі сказати.
- Так, Нейтан. І я знаю, що кімната дочки Леона.
- Прости, просто це несподівано... А моя кімната, навпроти - для чогось уточнив він і зніяковів.
- Ну, тепер ясно...
- Що ясно?
- Та, так ...- точно палюсь завчасно - вона тобі підходить. Як, на мій погляд, занадто похмура, а тепер зрозуміло що ця кімната відповідає вимогам свого господаря - спробувала викрутитися я, і начебто у мене це вийшло.
- А, да. Леон, кожному з нас виділив кімнату в цьому будинку. Ми під час проривів, завжди тут живемо...
- Ясно, Нейтан ми так до ранку не розійдемося, і завтра будемо виглядати не краще тварюк через грані.
- А, ти їх що бачила?
- На жаль ні, але хотілося б – мрійливо промовила я – Просто, коли я після безсонної ночі вранці спускаюся на кухню, то Леон завжди так говорить...
- Що значить: на жаль ні??? На межі тобі точно не місце, і щоб я більше від тебе навіть не чув таких промов - намагаючись не кричати, Нейтан майже прохрипів мені все це, а у його ніг почав збиратися туман.
- Тихіше, Нейт! Я не збираюся прямо зараз на грань. Я просто неправильно висловилася. Все нормально. Дихай - я намагалася говорити тихо і спокійно, щоб не провокувати його далі. Бачила, що він мене почув і дійсно робить глибокі вдихи, щоб заспокоїтися. Я розуміла, що зараз зайти в кімнату не можна, поки він в такому стані. Тому тихенько з ним говорила, але спроб підійти і доторкнутися не робила. І не, тому що боялася його, а тому що побачила закономірність, коли я поруч його туман активується. А так, як я була вже з ним знайома, то знала, що шкоди він мені заподіяти не може. Але я не знала, яка реакція була інших істот на нього. Та й додаткові питання до себе я породжувати не хотіла. Я і так сьогодні наговорила, на сто років вперед.
