Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. Після тривалої паузи полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, „Щас будєт“), і знову запала тиша.
Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.
Леопольда ніде не було. Полковник і майор сиділи у м’яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були спустошені, неначе їм вгатили по два „кубики“ галоперидолу[4]. Майор тримав у руках диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки, і скоса стежив за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п'явся у протилежну стіну; його обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.
— Де кіт? — спитала Інна.
— Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав’язку.
„Як це схоже на Леопольдика!“ — подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.
Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, мало не впустивши відеокамери.
Інна влаштувалася на стільці біля письмового столу.
— А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.
— Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.
Полковник лише зітхнув.
— А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?
— Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.
— Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго нас шукали?
Полковник стенув плечима:
— Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса по-різному описував вашу зовнішність. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А от портрет кота мали в деталях. Наші аґенти прочесали всю Русанівку, розшукуючи його, але безрезультатно.
— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.
— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.
— То як ви нас знайшли?
— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб’єкта з іще підозрілішим котом, який, окрім усього іншого, розмовляв по-людському.
— Ага! — я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.
Полковник силувано посміхнувся:
— Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки аж чотири місяці, поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники кепкували з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.
— Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.
— Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?
— Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.
— …біса вам здався цей тролейбус? — пролунав з диктофона Леопольдів голос.
(Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)
Полковник: Але ж зрозумій, Леопольде, він їхав без контакту з електромережею.
Кіт: А я й ходжу, і з кицьками гуляю без того вашого контакту.
Полковник: Річ у тому, що для тролейбуса електроенергія — як для тебе харч.
Кіт: Та знаю я, знаю, Владислав казав. Проте мені не треба безперестанку їсти — то чом би й тролейбусові не проїхати трошечки без підживлення?
Майор: Нічєво сєбє „трошечки“!
Полковник: Гаразд, підійдемо до цього з іншого боку…
Кіт: Який же ви зануда, mon cher colonel[5]! З одного боку, з іншого боку…
Полковник: До того, як Владислав пояснив тобі, навіщо тролейбусові штанги, ти знав про їхнє існування?
Кіт: За кого ви мене маєте, добродію?! Певно, що знав — я ж не сліпий.
Полковник: А знав, що без них він не поїде?
Кіт (недбало): Бракувало ще мороки! І без цього жив якось.
Полковник: Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе під час того рейсу бажання прибрати штанги?
Майор (вражено): Товаріщ полковнік!…
Кіт (катеґорично): Ні, не виникало.
Полковник: Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.
(Коротка пауза.)
Кіт: Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервує Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і…
Полковник: І якими ж словами ти їх вилаяв?
Кіт: „Хай їм чорт!“
Оператор (пошепки): Господи Ісусе!
Полковник: Коли це сталося?
(Коротка пауза. Почулося нервове цокотіння зубами — вочевидь, то був оператор.)
Кіт (упевнено): Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.
Полковник: Тобто на Московській площі? Біля автовокзалу?
Кіт: Атож. Пам’ять у мене гарна.
Майор (пошепки): Сдурєть можно!
Полковник: А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.
Кіт: Тут годі й думати. Я лише одного хотів: щоб ми щасливо дісталися додому і не потрапили в аварію…
— Досить, — сказав полковник.
Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.
