Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

— Я знала, — перша порушила гнітючу мовчанку Інна, — це мало колись статися… Але не думала… щоб отак…

— Пробач, рідна, — винувато сказав я. — У мене це теж уперше, і я… їй-бо, не знаю, що й робити… Мені дуже прикро, повір…

День був ясний і сонячний, але прохолодний; до того ж увечері хтось із нас відчинив двері балкону й забув їх зачинити. Відчувши, що мерзну, я встав з ліжка й почав одягатися. Інна й собі схопилася, зібрала докупи постільну білизну і, ніяково зиркнувши на мене, втекла до ванної. Незабаром звідти долинув плюскіт води і схлипування.

Одягнувшись, я поглянув на годинника. Стрілки показували чверть на дванадцяту за київським часом. Кіт мав рацію — в Багдаді було за південь.

Я важко зітхнув і заходився збирати розкидане на підлозі Іннине вбрання. Принагідно я подивувався, як жінки полюбляють ускладнювати собі життя — узяти хоча б одяг. З мороку забуття, що огортав події вчорашнього вечора, враз виринув один епізод — як я роздягав Інну. Мені стало соромно: судячи з усього, я був далеко не на висоті.

І взагалі, я ніяк не міг вирішити, добре мені зараз чи погано. З одного боку, цієї ночі в мене була жінка, певніше, дівчина — та ще й яка! З другого ж, я напоїв її до нестями, та й сам упився так, що не міг пригадати, як позбавив Інну незайманості і як позбувся своєї. Казна-що!

Інна досі була у ванній. Склавши одяг на канапі, я пішов на кухню. Там-таки вештався Леопольд; його Лаура спокійнісінько дрімала під столом.

Поки я смажив яєчню з шинкою, зголоднілий кіт жадібно наминав ковбасу. Наївшись, він залишив рештки Лаурі, а сам вискочив на підвіконня, задоволено позіхнув і сказав:

— Але ж гарні ви були вчора!

— Замовч! — гримнув я, а за мить уп’явся в нього стривоженим поглядом. — Негіднику! Ти що, підглядав за нами?!

— Ні в якому разі, — заспокоїв мене кіт. — Як тільки ти взявся розстеляти постіль, ми з Лаурою злиняли на кухню.

— Хоч це добре, — полегшено зітхнув я.

— Ну, і як вона в ліжку? — хитрувато примружившись, поцікавився Леопольд.

— Заткни пельку, кажу тобі! — моє обличчя запаленіло від сорому і збентеження, а проте я не зміг стримати усмішки: розмовляти з котом на звичайні побутові теми — ще куди не йшло; але обговорювати з ним свої інтимні переживання — в цьому було щось украй абсурдне, ґротескне, ірраціональне…

З ванної почувся Іннин голос:

— Владе!

— Га? — я миттю опинився під дверима.

— У тебе знайдеться щось надягти? Якийсь халатик, абощо?

Я замислено потер чоло.

— Халатика немає. Але можу запропонувати теплу сорочку. Згодиться?

— А вона… досить довга?

— Так.

— Тоді неси.

— Більше нічого не треба? — запитав я.

— Ну, іще… оце…

— Гаразд. Принесу й оце.

„У Леопольдових словах про купу всіляких умовностей таки є зерно істини,“ — думав я, риючись у шафі в пошуках найдовшої зі своїх сорочок. — „Після того, що сталося між нами вночі, вона могла б прямо сказати: і ще принеси мої трусики…“

За сніданком ми не прохопилися й словом. Леопольд намагався зав’язати з нами розмову про себе (вочевидь, це була його улюблена тема), але ми вперто відмовчувалися, вдаючи, що не чуємо його. Зрештою кіт образився і разом з Лаурою вмостився погрітися біля теплої батареї центрального опалення.

Поївши й випивши кави, я розвісив на балконі випрану Інною білизну, а вона тим часом помила посуд. Потім ми повернулися до кімнати й посідали на канапу — я з одного краю, Інна з другого.

І все мовчали…

Мабуть, це був один із найважчих моментів у моєму житті. Я мусив заговорити першим, і не про що-небудь, а про те, що сталося вночі. Я це чудово розумів, та ніяк не міг дібрати потрібних слів.

„Інно, мені дуже прикро, але що було, того вже не зміниш…“

„Інно, як тільки я побачив тебе…“

„Інно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що…“

„Інно, гадаю, нам слід визначитися в наших подальших стосунках…“

Я знав, чому зволікаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумів, що Інна призначена мені самою долею, мені потрібна тільки вона… Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Інни, і тому панічно боявся почути відповідь на зразок: „А яке мені, власне, до цього діло? Ти напоїв мене до нестями, скористався з цього, а тепер ще маєш нахабство базікати про почуття. Та пішов ти знаєш куди!…“ Я підозрював — куди.

Аби набратися рішучості й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Інна зиркнула на мене й собі узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Від першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. І тут до кімнати зазирнув Леопольд.

— Ой, лишенько! — промовив він з докором. — Що ж це ти робиш, Інно?! Втрата незайманості зовсім не привід, щоб почати курити.

Іннині щоки запалахкотіли яскравим рум’янцем. Вона люто згасила сигарету об попільничку.

У голову мені закралися котовбивчі думки.

А Леопольд, забезпечивши собі шлях до відступу, провадив:

— Однак дивовижні ви істоти, люди. І ти, Владиславе, й особливо ти, Інно. Згадай-но, що казала вчора.

— І що? — тихо спитала Інна, блукаючи поглядом.

— А ніби не пам’ятаєш! — Він пирхнув. — „Я дурна, котику! Я закохалася!“ А сьогодні що — передумала, розлюбила? Га?

Я зірвався