Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

— Владе, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.

Я підвівся й глянув на неї:

— Ну й що?

— Учень чаклуна — теж чаклун. Нам треба розшукати його.

— Навіщо?

— Розумієш… — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Маґія — це мистецтво. І цього вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота чаклунські здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно…

— І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся на всі сто поручитися за нас.

— І тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, — багато на що.

— Атож. Може таке утнути…

Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з передпокою долинув шурхіт і до спальні забіг Леопольд. Він аж сяяв з радості.

— Владиславе! Баз заговорив. По-людському.

Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє „дівчаток“ і один „хлопчик“. Свого єдиного синочка наш кіт назвав Базіліо, а скорочено — Баз.

Ми з Інною перезирнулися.

— І що ж він сказав?

— Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Баз обізвався перший.

„Ну, ось!“ — приречено констатував я і передав цю думку Інні.

„Що ж робити?“ — запитала вона.

„Негайно розшукати того учня.“

— Чому ви мовчите? — підозріло спитав Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?

— Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.

— Щось не схоже, — зауважив як завжди спостережливий кіт. — Маєте кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм…

— Ні-ні, — квапливо урвала його Інна. — Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.

— Про кого?

— Про учня твого колишнього господаря.

Леопольд зіщулився й жалібно поглянув на нас:

— А може, не треба? Ти ж знаєш, Інно…

— Знаю, котику. Але ж ми говоритимемо не про Метра, а тільки про його учня.

— Про Ференца?

— Його так звати?

— Атож.

— Це угорське ім’я, — зауважив я.

— Він і є мадяр, — сказав кіт.

— А яке в нього прізвище?

— Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.

— А що ти про нього ще знаєш? Де він мешкає, працює?

Леопольд усівся на підлогу й енергійно почухав задньою лапою за вухом.

— Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець…

Раптом Інна напружилася.

— Ану, котику, уяви його чіткіше!

— Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі… — почав описувати Леопольд.

„Владе,“ — подумки звернулась до мене Інна. — „Допоможи.“

„Як саме?“

„Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свідомість. Зараз він уявляє того Ференца, і я хочу перехопити його зоровий образ.“

„Тобі вдається?“

„Ледь-ледь. Це дуже непросто… Об’єднаймо наші зусилля.“

„Залюбки. Тільки як?“

„Елементарно.“ (З цією відповіддю прийшла картинка: два серця зливаються в одне.)

Як і більшість чоловіків, я радикально інтерпретував цей образ і разом зі своїм варіантом надіслав Інні цілий ряд знаків питання.

„А бодай тебе!“ — сказала вона. — „Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене.“

„Гаразд, умовила.“

Наш діалоґ тривав кілька секунд — у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив:

— …густі брови, високе чоло, ніс з горбинкою, загострений профіль… Ага! Ні вусів, ні бороди немає, обличчя завжди гладенько виголене, з широкими вилицями. І взагалі, він схожий на мадяра…

Інна сиділа поруч мене з заплющеними очима. Вираз обличчя був зосереджений. Я обійняв її за талію, також заплющив очі і трохи нахилив голову. Наші губи зустрілись і злилися в поцілунку.

„Ну, нарешті!…“

Ми й раніше були телепатами, правда, прихованими — тому й не знали, що у хвилини кохання на якийсь час ставали єдиним цілим, однієї істотою з двох особистостей. І тоді наші думки, переживання та відчуття були спільним надбанням. Нам це здавалося цілком природним. А втім, так воно й було.

Я вже не потребував ніяких вказівок від Інни, бо й сам знав, що робити. Це було так просто — наснажувати її своєю внутрішньою енергією, щоб вона могла зазирнути в Леопольдову свідомість.

Нарешті їй це вдалося…

Проте замість очікуваного образу Метрового учня ми побачили порожнечу — холодну, безмежну, неосяжну. Ми віджахнулися, спробували повернутися назад, але якась невідома сила перекрила нам шлях до відступу і штовхнула вперед, до безодні. Ми не втрималися на краю прірви і з мовчазним криком полетіли донизу —

крізь суцільний морок

(що аж різав у вічі)

та мертву тишу

(що аж дзвеніла в вухах).

Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні ворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли