Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
Я машинально зачинив за ним двері, цілком зайнятий аналізом його останніх слів. Мабуть, з добру хвилину я розгублено простояв біля дверей, а потім несміливо підійшов до Інни і присів перед нею навпочіпки.
— Інночко, — мовив я лагідно, — це правда?
Вона потупила очі й тремтливим голосом відповіла:
— Не пам’ятаю.
Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м’якої теплої долоні.
— Сонечко моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.
Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.
— А як правда, то що?
І тут я згадав! Згадав усе, що відбулося минулого вечора. І вночі… То була справжня фантастика!
Ці спомини надали мені рішучості, і я впевнено обняв Інну.
— Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца…
— І знайшла його, — сказала вона, горнучись до мене. — Тебе, Владе.
— Але я зовсім не схожий на принца…
— Для мене ти принц. Побачивши тебе, я зразу збагнула, що ми створені одне для одного… І тепер не важливо, яким я уявляла раніше мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти — мій принц, і… Не задавай дурних питань, краще поцілуй мене.
І ми поцілувалися. Якщо в мене ще був такий-сякий досвід у цій справі, то Інна його зовсім не мала, проте це не завадило нашим поцілункам бути палкими й жагучими.
Трохи згодом вона спитала:
— Владику, невже це правда, що я в тебе перша?
— Правда, щира правда. Тебе це дивує?
— Ну… так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.
Я ствердно кивнув:
— Атож, закохувався. Та завжди в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.
— Чому?
— Не знаю. Може, комплекси.
Інна похитала головою:
— Це ще нічого не означає. Усі ми закомплексовані. Людей без комплексів немає.
Я погладив її хвилясте волосся й зазирнув у лагідні волошкові очі. Здійснилася мрія всього мого життя — я зустрів свою синьооку білявку…
— Певно, чекав на тебе, рідна, — врешті промовив я. — Ти чекала на свого принца, а я — на принцесу. Просто мені довелося чекати довше… От і все.
*
Перші п’ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією — достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили одним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.
Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі „статутного“ виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред’явили посвідчення. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими „шишками“ — полковником та майором служби безпеки. Третій був технічним співробітником, у руках він тримав відеокамеру; я охрестив його оператором.
Полковник показав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній прямо спитав:
— Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?
— Ну, так, — відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. — А що?
— А до чого тут, власне, „буцімто“? — Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. — „Буцімто“, як мені відомо, означає: „здається, що так, а насправді ні“. „Буцімто“ мене нітрохи не стосується, бо я розмовляю насправді.
Полковник, майор та оператор сторопіли на якусь мить, проте ненадовго — вочевидь, вони були готові до таких несподіванок.
— Спокійно, — сказав полковник. — Зараз ми в усьому розберемося.
— І бєзо всяково чрєвовєщанія, — суворо попередив майор.
Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:
— Аніякісінького „чрєвовєщанія“. Кіт просто розмовляє, і квит.
— Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що „спокійно“ він говорив сам собі. — Розберемося.
Я запропонував їм увійти до вітальні.
— Я так розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?
— Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви — як господарі кота.
На відміну від майора, полковник мені сподобався — він мав вигляд розумної та розважливої людини, — і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував („во ізбєжаніє чрєвовєщанія“), щоб ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні — тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.
Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:
— Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.
Вона цілком поділяла мою думку.
Бесіда тривала понад півгодини — кіт, як завжди, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі
