Що ховається у сутінках. Антология - Клайв Баркер
До моменту, коли він досяг площі, перший гелікоптер уже здійнявся над лінією дерев. Якщо пощастить, вони полетять у цей бік і хтось помітить його. Але навіть якщо вони полетять в інший бік — не біда. Посередники від ООН зобов’язані підраховувати пасажирів у кожному гелікоптері задля безпеки, і, коли це буде зроблено, вони побачать, що однієї людини не вистачає, і перерахують знову.
Стівен розумів: не можна розраховувати на те, що Рик помітить відсутність свого фотографа, бо вони літали на різних гелікоптерах як мінімум двічі за сьогодні і місця на них не були розподілені, але хтось із посередників обов’язково на це зверне увагу. Зрештою, піклуватися про журналістів — їхня робота.
Поки Стівен біг через площу, два інші гелікоптери піднялися в небо і взяли курс на південь, геть від міста.
— От дідько! — прошепотів він, роблячи ривок. Ноги у нього підкошувалися, фотоапарат теліпався на шиї. У середній школі він вважався новою зіркою легкої атлетики, перемагав на кількох чемпіонатах регіонального рівня і навіть двічі потрапляв до першої трійки зі стрибків у висоту, але втратив форму після того, як одружився і почав працювати.
Нарешті він досяг вершини пагорба, де головна міська вулиця перетворювалася на звивисту дорогу, яка огинала бухту і тимчасовий посадковий майданчик ООН, перш ніж заглибитися в ліс і за п’ять миль влитися у старе шосе. Він кинувся вниз протилежним схилом, коли останній гелікоптер уже піднімався в повітря.
— Гей! Гей, ви, ідіоти! Ви повинні були перерахувати! — кричав він, збігаючи до зарослого травою поля з покинутими сільськогосподарськими машинами.
Гелікоптер, набираючи швидкість, піднявся вище і повернув на південь, за першими трьома. Стівен стрибав, крутив руками, як млин, але його ніхто не побачив.
— Ні, дідько! Сюди, униз!
Останній гелікоптер зник за пагорбами, за кілька секунд ущух і звук роторів. Стівен залишився сам посеред поля, вкритого відбитками черевиків і чобіт у розгрузлій землі, з витоптаною травою і покинутими тракторами. Поруч літній вітерець проніс обгортку від цукерки.
«Дідько! От дідько!» — подумав Стівен, розвертаючись і кидаючись назад у місто. Збігши на пагорб, він полегшено зітхнув, коли побачив, що дівчинка і далі стоїть на місці. У нього вже боліли ноги, але він не сповільнював біг, поки не досяг монумента на площі.
Він зупинився, підняв фотоапарат, навів на дівчинку і зробив кілька знімків. Якщо з якоїсь причини він не повернеться, збережуться бодай фотографії. Вони розкажуть про те, що сталося. Він поставив камеру на дерев’яну лавку поряд із пам’ятником.
— Усе буде добре, — сказав Стівен дівчинці, обережно наближаючись до місця, де вона стояла. — Тільки не ворушись. Я витягну тебе звідси.
— Будь ласка, не залишайте мене більше, — тремтливим голосом, ледь чутно промовила дівчинка.
— Не залишу. — Стівен став перед нею на коліна і витер їй сльози. — Тебе як звуть?
— Ліллі. — Голос їй осікся. Ноги тремтіли.
— Гарне ім’я. Послухай мене, Ліллі. Тобі не можна рухатися, розумієш?
Вона кивнула.
— Ти почула, як щось клацнуло, коли стала в цю грязюку?
— Так. Погано клацнуло. Як того разу, коли вбило маму. Мене тато вчив про такі клацання.
— Як ти сюди потрапила? Де твій тато?
— Тато солдат.
— Він носить форму?
— Носив до того, як мама померла.
— А що сталося після того, як твоя мама померла?
— Тато відвів мене і моїх братів до лісових будиночків. Там були інші солдати.
«От лайно, — подумав Стівен. — Її батько пішов до повстанців».
— Потім вони пішли боротися з поганими дядьками й не повернулися.
— Як давно їх немає?
— Ще з зими. Я сюди прийшла, щоб їх знайти.
Стівен подумав про останню наступальну операцію проти повстанських сил, яка була проведена перед підписанням перемир’я п’ять місяців тому. Битва відбулася неподалік цього міста, миль за десять, у самій столиці. То було останнє протистояння на кривавих берегах і острівцях, ніч стрілянини, вибухів і кровопролиття. Згодом він зробив на тому місці багато виразних фотографій, занадто виразних для офіційних новин. Хоча було чимало сайтів, які купили б його знімки, якби він їх продавав. Тієї самої ночі в номері готелю він видалив майже всі фотографії.
Дивлячись на цю маленьку дівчинку, Стівен бачив тіла, кров і руїни на берегах річок. Він навіть не мусив заплющувати очі. Цілком можливо, що він фотографував її братів чи батька.
— Мама померла он там, — вказала Ліллі. — Ми йшли на базар, у землі клацнула бомба, і вона крикнула мені, щоб я бігла щодуху.
— Мені шкода, — сказав Стівен, упираючись руками в коліна, щоб не захитатися, — йому раптом запаморочилося в голові.
На вулиці було справжнє пекло. Смола у тріщинах на тротуарах плавилася, і в повітрі танцівливими привидами мерехтів жар.
Під пахвами спітніло, пульс прискорився. Серце калатало так, що відлунювало у вуха. Пальці тремтіли. Трохи.
— Будь ласка, допоможіть, — прошепотіла Ліллі. Її схожість із Ребеккою лякала, і Стівену доводилося зупиняти себе, щоб не назвати її неправильним ім’ям. — Тато мене вчив не рухатися, якщо я почую клацання під ногою, коли буду йти. Він говорив, що прийде і допоможе мені.
— Молодець, що не рухалася. Ти точно чула клацання?
— Так. Як у мами.
— Нічого страшного, Ліллі. Усе буде добре. Довірся мені.
Вона кивнула, повіривши йому так, як дітей вчать вірити дорослим, але потім, перш ніж вона встигла щось відповісти, її тіло захиталося, повіки затріпотіли, очі закотилися. Руки безсило обвисли, ноги підкосилися, і вона заточилася.
Стівен подався вперед, зловив Ліллі за плечі й утримав так, щоб її вага і далі припадала на ноги.
Якоїсь миті — найдовшої миті в його житті — Стівен був упевнений, що зараз вони обоє загинуть. Але він її тримав, і врешті вона закліпала очима і з подивом покрутила головою.
— Що сталося? — ледь вимовила вона, наче прокинувшись від глибокого сну.
— Ти в порядку?
— Вибачте, — прошепотіла вона. — У мене в голові запаморочилось. Я так хочу пити.
— Нічого, — сказав він. — Я можу принести води.
Але він не міг. Не тут. Уся ця місцевість була заражена. Тут ніде не було чистої води, а якби й була, він не міг залишити дівчинку в такому стані. Замість цього він тримав її, намагаючись знайти рішення, і мовчав, поки вона
