Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
Закляття подіяло швидко, вона перестала відчувати уколи холоду в ліктях і на зашийку, зникло прикре враження холоду, що наказувало горбитися і втягати голову в плечі. Зігріваючі чари притлумили також і голод, що вже кілька годин смоктав шлунок. Трісс повеселішала, усілася на кульбаці зручніше і з більшою, ніж до того, зосередженістю приглядалася до околиць.
Відтоді як вона залишила вторований шлях, напрямок їй вказувала сіро-біла стіна гір, засніжені верхівки, що полискували золотом у ті рідкісні хвилини, коли сонце пробивалося крізь хмари, найчастіше вранці й перед самим заходом. Зараз, коли вона вже наблизилася до гірського ланцюга, мала бути уважнішою. Терени навколо Каер Морену славилися дикістю і неприступністю, а щербину на гранітній стіні, яка правила за напрямок, було не так уже й легко знайти невмілим оком. Досить було завернути в один із численних ярів чи ущелин, щоб загубити її, втратити з очей. Навіть вона, знаючи ці землі, знаючи шлях і відаючи, де шукати перевал, не могла й на мить дозволити собі деконцентрацію.
Ліс скінчився. Перед чародійкою простягнулася широка, устелена рінню долина, що сягала урвистих схилів на протилежному боці. Посеред долини текла Ґвеннлех, Річка Білих Каменів, піняво шумуючи між камінням та нанесених течією стовбурів. Тут, у верхній течії, Ґвеннлех була тільки мілким, хай і широким струмком. Тут можна було форсувати її без труднощів. Нижче, у Кедвені, у середній течії, річка була нездоланною перешкодою — ревіла й билася на дні глибоких прірв.
Мерин, загнаний у воду, прискорив крок, прагнучи, схоже, якнайшвидше дістатися протилежного берега. Трісс трохи притримала його — потік був мілким, сягав коневі плесен, але каміння на дні було слизьке, а течія швидка й вертка. Вода кипіла й пінилася навколо ніг коня.
Чародійка глянула на небо. Зростаючі холод і вітер тут, у горах, могли віщувати хуртовину, а перспектива зустріти чергову ніч у гроті або в скельному розпадку не надто її надихала. Вона могла, якщо б мусила, продовжувати подорож навіть серед хуртовини, могла розпізнавати дорогу телепатично, могла магічно зробити себе невразливою для холоду. Могла, якби мусила. Але воліла не мусити.
На щастя, Каер Морен був уже близько. Трісс загнала мерина на плаский осип, на величезну кам’яну призму, вимиту льодовиком та струмками, в’їхала у вузький прохід між скельними блоками. Стіни ущелини стояли вертикально, здавалося, високо вгорі вони торкалися одна одної, розділені вузькою лінією неба. Стало тепліше, бо вітер, що вив над скелями, уже не сягав її, не шмагав і не кусав.
Прохід ширшав, входив у балку, а тоді в долину, у велику, круглу, густо порослу лісом котловину, що простяглася між зубатим камінням. Чародійка знехтувала похилими, придатними для їзди схилами, в’їхала просто в нетрі, у густий чагарник. Сухе галуззя захрупотіло під копитами. Мерин, змушений переступати через повалені стовбури, захропів, затанцював, затупотів. Трісс натягнула вуздечку, шарпнула коня за кошлате вухо і бридко вилаяла, сердито обіцяючи йому каліцтва. Кінь, немов насправді присоромлений, пішов рівніше й упевненіше, сам вибираючи шлях у гущавині.
Скоро вони вийшли на чистий простір, в’їхали в річище струмка, що ледь жебонів по дну балки. Чародійка уважно роззирнулася. Скоро знайшла, що шукала. Над яром, зіпертий на велетенські кам’яни брили, горизонтально лежав могутній стовбур, темний, голий, зелений від моху. Трісс під’їхала ближче, щоб упевнитися, що це й насправді Шлях, а не випадкове дерево, повалене бурею. Однак вона помітила й невиразну вузьку стежину, що ховалася у лісі. Не могла помилитися — то напевне був Шлях, доріжка, що оточувала Каер Морен, їжачилася перешкодами, на якій відьмаки тренували швидкість бігу й контроль дихання. Доріжку називали Шляхом, але Трісс знала, що молоді відьмаки мали для неї свою власну назву — «Катівня».
Вона пригнулася до шиї коня, повільно проїхала під деревиною. І тоді почула хрупання каміння. І швидкі, легкі кроки людини, що біжить.
Вона розвернулася у сідлі, натягнула вуздечку. Чекала, поки відьмак забіжить на колоду.
Відьмак забіг на колоду, промчав нею, наче стріла, не сповільнюючись, навіть не балансуючи руками, легенько, вправно, плавно, із неймовірною грацією. Промайнув тільки, замаячів, згинув між деревами, не потурбувавши ні гілочки. Трісс голосно зітхнула, з недовірою киваючи головою.
Бо відьмак, судячи зі зросту й будови, мав десь років дванадцять.
Чародійка вдарила буланого п’ятками, відпустила вуздечку й риссю рушила уверх по струмку. Знала, що Шлях перетинає балку ще раз, у місці, що зветься «Глотка». Хотіла ще раз кинути оком на малого відьмака. Бо знала, що в Каер Морені не тренували дітей уже із чверть століття.
Утім, не дуже поспішала. Стежка Катівні вилася і петляла серед бору, для її подолання відьмачок мусив присвятити значно більше часу, ніж вона, яка їхала навпростець. Утім, і зволікати не могла. За Глоткою Шлях повертав у ліси, вів просто до фортеці. Якби вона не здибала хлопця біля дерева, могла його вже взагалі не побачити. Вона бувала кілька разів у Каер Морені й знала: бачила там тільки те, що відьмаки хотіли їй показати. Трісс не була настільки наївною, аби не розуміти, що хотіли вони їй показати найменшу частину з того, що в Каер Морені можна було побачити.
Після кількох хвилин їзди кам’янистим річищем струмка вона побачила Глотку — приступок, утворений над яром двома великими, вкритими мохом скелями, що поросли потворними карликовими деревцями. Вона відпустила вуздечку. Буланий форкнув і опустив голову до води, що дзюрчала серед ріння.
Не чекала довго. Фігура відьмака замаячіла на скелі, хлопець стрибнув, не сповільнюючи бігу. Чародійка почула м’який звук приземлення, а на мить пізніше — гуркіт каміння, глухий звук падіння і тихий крик. А скоріше писк.
Трісс не вагаючися зіскочила з сідла, скинула з плечей хутро й помчала схилом, здираючись наверх по корінню та галузкам дерев. Влетіла на скелю з розгону, але послизнулася на хвої й упала на коліна поряд зі скорченою на камінні постаттю. Підліток, побачивши її, підхопився, наче пружина, блискавично відступив і вправно схопився за меч, перекинутий через спину, але спіткнувся і гепнувся між ялинками та сосенками. Чародійка, не піднімаючись, дивилася на хлопця, розкривши від подиву рота.
Бо то був зовсім не хлопець. З-під попелястого, нерівно стриженого чубчика дивилися величезні смарагдово-зелені очі — домінуючий акцент на малому личку із вузьким підборіддям і легко задертим носиком. В очах стояв переляк.
— Не бійся, — невпевнено сказала Трісс.
Дівчинка відкрила очі ще ширше. Вона майже не задихалася і не здавалася спітнілою. Ясно було, що бігала вона Катівнею вже не один день.
— З тобою нічого не
