Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
— І ти провів її додому, — зачекавши якусь хвильку, спитав Ерагон, — чи не так? Слухай, а як ти ще завойовував її серце, коли не зважати на ті компліменти, які я мав переказувати Катріні від твого імені?
— Ти питаєшся так, ніби тобі потрібні якісь інструкції.
— Та не вигадуй!
— Це ти не вигадуй, — мовив Роран. — Я ж знаю, що ти брешеш. По-перше, ти якось дурнувато усміхаєшся, а по-друге, в тебе почервоніли вуха. Може, ельфи й дали тобі нове обличчя, проте вуха в тебе аж ніяк не змінились. То що там у тебе з Арією?
Така проникливість Рорана неабияк збентежила юнака.
— Нічого! Певно, це місяць так кепсько впливає на твій розум.
— Будь чесним. Ти ловиш кожне її слово, ніби це діаманти, а твій погляд так прикипає до неї, наче ти кілька років поспіль не їв, а вона — скатертина з наїдками, яку розклали за дюйм від тебе.
Почувши Роранові слова, Сапфіра ледве втрималась, щоб не захихотіти, і з її ніздрів вирвалась хмаринка диму.
Однак Ерагон не звернув уваги на неї й мовив:
— Арія — ельф.
— Та ще й дуже вродливий. Гострі вушка й розкосі оченята — не такі вже й вади, якщо зважати на те, яка вона чарівна. Та що там, ти й сам тепер схожий на кота.
— Але Арії понад сто років.
Ця звістка була для Рорана неабиякою несподіванкою, тож його брови повільно поповзли вгору.
— Не можу в це повірити! — мовив він. — На вигляд вона зовсім юна.
— Але це правда.
— Хай буде як буде, та все, що ти сказав, Ерагоне, — дрібниці, а серце ніколи не звертає на них уваги. То вона тобі подобається чи ні?
«Якби Арія аж так йому подобалась, — сказала Сапфіра Ерагонові й Рорану, — я б і сама спробувала поцілувати її».
«Сапфіро!» — Ерагон ображено хльоснув дракона по лапі.
Трохи помовчавши, Роран знову став розпитувати Ерагона:
— Мені здається, що між тобою й Арією щось стоїть. Ти говорив із нею або з її родиною? Знаєш, це зовсім нерозумно залишати такі справи на потім і мучити себе.
— Так, — відповів Ерагон, не зводячи погляду зі своєї палиці. — Я говорив із нею.
— І що ж ви вирішили?
Ерагон не спромігся відразу на відповідь, тому Роран розчаровано вигукнув:
— Витягти з тебе відповідь іще важче, ніж витягти з багна Бірку. — Ерагон посміхнувся, почувши про Бірку, одну з конячин, що жила на їхній фермі. — Сапфіро, може, хоч ти мені щось поясниш? Бо від Ерагона я навряд чи чогось доб'юся.
— Я їй не потрібен, — Ерагон вимовив ці слова без жодних почуттів, так, ніби розповідав про горе якоїсь чужої людини, проте всередині в нього палав такий глибокий і нестерпний біль, що він відчув, як Сапфіра відійшла на кілька кроків.
— Мені дуже шкода, — сумно мовив Роран.
Доклавши неймовірних зусиль, Ерагон насилу проковтнув грудку, яка глибоко-глибоко застрягла йому в горлі, так глибоко, що йому почало здаватися, ніби вона тисне на саме серце.
— Та нічого.
— Мабуть, це пролунає дуже невчасно, — сказав Роран, — але я впевнений, що одного чудового дня ти зустрінеш іншу жінку, яка змусить тебе забути про Арію. Адже є безліч дівчат, ба навіть більше — заміжніх жінок, які б охоче стали дружиною Вершника. І тобі буде зовсім неважко обрати дружину серед найвродливіших красунь Алагезії.
— А що б ти зробив, якби Катріна тобі відмовила?
Таке несподіване питання неабияк спантеличило Рорана, з виразу його обличчя було видно, що він навіть не міг цього уявити.
Тим часом Ерагон продовжував далі:
— І що б ти там не казав, і скільки б в Алагезії не було вродливих жінок, і як би ти мені не доводив, що люди здатні закохуватися більше, ніж один раз… Мене це не обходить! Знаєш, якби я бував у компанії дам із двору короля Орина, то я б, напевне, вирішив, що котрась із них мені подобається. Але не все так просто. І я можу скільки завгодно звертати увагу на інших жінок, я можу переконувати себе, що серце — то зла підступна тварюка… Та чи варто мені це робити?
— Твій язик звивається, як коріння ялинки, — мовив Роран. — Годі говорити загадками.
— Гаразд, невже ти й справді віриш, що звичайна жінка може збагнути, хто я такий? Чи усвідомити могутність моєї сили? Хто зможе розділити зі мною життя? Таких дуже мало, й усі вони чаклунки. А крім того, хто з них безсмертний?
Роран голосно зареготав, і його грубий, грудний сміх прокотився по всьому ярку:
— З таким самим успіхом ти міг би попрохати собі сонце в кишені або… — по цих словах Роран несподівано замовк і весь напружився, немовби готувався до стрибка вперед, а потім став невпізнавано спокійним. — Слухай, але ж ти не такий.
— Такий.
Роран намагався знайти потрібні слова:
— Це сталося через твою зміну в Елесмері чи через тренування для Вершників?
— Через тренування для Вершників.
— Тепер я розумію, чому Галбаторікс не помер.
— Авжеж, саме тому.
Гілка, яку Роран кинув у вогонь, луснула з глухим тріском і розлетілась на маленькі друзочки. Це сталось тому, що головешки під нею прогріли сухе дерево аж до тієї частини, в якій причаїлась маленька краплинка води або соку, що вибухнула й обернулась на пару.
— Це майже неможливо збагнути, — мовив Роран. — Смерть — це частина того, чим ми є. Вона веде нас уперед. Вона змушує нас боятися й вчиняти безумства. Як можна залишатись людиною, якщо ти безсмертний?
— Та годі тобі, я не той, кого не можна здолати, — зауважив Ерагон. — Мене й досі можна вбити стрілою чи мечем. І я ще й досі можу занедужати на одну з якихось невиліковних хвороб…
— Але якщо ти уникатимеш цих небезпек, то житимеш вічно, чи не так?
— Якщо уникатиму, то так. Тоді я й Сапфіра житимемо вічно.
— Це нагадує мені і благословення, і прокляття водночас.
— Але як я можу одружитися зі
