Пограймося в отруту! - Рей Бредбері
Він із жалем думав, як же йому хочеться вийти і погратися. І продовжував дивитися, як діти у теплій млості перелазять через паркани, грають у м’яча, катаються на роликах. Його голова все важчала, важчала і важчала. Повіки, наче віконні рами, все закривалися і закривалися. Морська мушля лежала коло вуха. Він притиснув її сильніше.
Хвилі розбивалися об берег із барабанними ударами. Об жовтий піщаний берег. А коли відкочувалися назад, вони залишали на піску шумовиння, схоже на пивне. Шумовиння лускало і зникало, наче сни. А тоді ринуло ще більше хвиль, які залишали ще більше шумовиння. І піщані краби, солоно-вологі, коричневі, безладно переверталися і тікали врозтіч у довколишні брижі. Гупання прохолодної зеленої води об пісок. Кожен її звук утворював картини, океанський бриз охолоджував маленьке тільце Джонні Бішопа. Спекотне пообіддя вже не було таким гарячим і гнітючим. Годинник зацокав швидше. Металевий брязкіт трамваїв почастішав. Удари хвиль по невидимому і сяючому пляжу підхльоснули цей неспішний світ літа, і він ожив.
Без цієї мушлі йому вже не обійтися. Коли пообідній час тягнутиметься довго і втомливо, він притисне її до вуха — і от він уже на канікулах на далекому, обвіюваному всіма вітрами півострові.
Пів на п’яту, сказав годинник. Час приймати ліки, сказали мамині чіткі кроки по сяючій підлозі.
Вона піднесла до його рота срібну ложку з мікстурою. На смак вона була, на жаль, як ліки. На обличчі Джонні з’явилася доцільна в даному випадку гидлива гримаса. Коли він пом’якшив гіркоту ковтком охолодженого молока, то поглянув угору на вродливе, ніжне, незасмагле мамине обличчя і сказав:
— А ми коли-небудь поїдемо до моря, га?
— А чому б і ні? Може, Четвертого липня, коли твій тато візьме двотижневу відпустку. Ми можемо доїхати до узбережжя за два дні, побути там тиждень і повернутися назад.
Джонні влаштувався зручніше, в очах сяйнуло щось чудернацьке.
— Я ніколи не бачив моря, лише у фільмах. Закладаюся: воно виглядає і пахне не так, як озеро Фокс. Воно більше і в сотню разів краще. От би поїхати туди вже зараз.
— Це не займе багато часу. Ви, діти, такі нетерплячі.
— Дуже вже хочеться.
Мати сіла на ліжко і взяла сина за руку. Не все, що вона сказала, він зрозумів, та все ж дещо зі сказаного до нього дійшло.
— Якби мені довелося писати книжку про філософію дітей, гадаю, я би назвала її «Нетерплячість». Нетерплячість до всього у житті. Вам потрібно все — саме зараз — інакше буде кінець світу! До завтра ще вічність, а вчора вже немає жодного значення. Ви плем’я потенційних Омар Хайямів, — ось хто ви. Коли ви подорослішаєте, то зрозумієте: очікування, планування, вміння бути терплячим — ознаки зрілості, тобто того, що ти виріс.
— Я не хочу бути терплячим. Мені не подобається лежати в ліжку. Я хочу поїхати на море.
— А минулого тижня ти хотів рукавичку кетчера — негайно. «Будь ласочка, ну, будь ласочка, — просив ти. — Боже, мамо, вона чудова. Вона залишилась остання у магазині».
Яка ж вона все ж таки дивна, ця мама! Ось і зараз вона провадила своє:
— Пригадую, коли я була маленькою дівчинкою, то якось побачила ляльку. Я розповіла про неї мамі, сказала, що вона остання в магазині. Я боялася, що її продадуть, якщо її не купити негайно. Насправді ж у магазині була ще ціла дюжина таких же ляльок. Але я не могла чекати. Я теж була нетерплячою.
Джонні повернувся на бік. Його очі розширилися і сповнилися блакитним світлом.
— Але, мамо, я не хочу чекати. Якщо я чекатиму занадто довго, то виросту і мені вже не буде цікаво.
Мати мовчала. Вона сиділа у тій самій позі, пальці її рук були міцно зчеплені, очі зволожніли, вочевидь, через те, про що вона думала. Вона заплющила очі, знову їх розплющила і сказала:
— Інколи мені здається, що діти знають життя краще за нас, дорослих. Іноді мені здається, що ти — правий. Але я не насмілююся сказати тобі про це. Адже це суперечить правилам…
— Яким правилам, мамо?
— Цивілізації. Насолоджуйся життям, поки ти молодий. Насолоджуйся життям, Джонні! — сказала вона якось переконливо і неочікувано.
Джонні приклав мушлю до вуха.
— Мамо, знаєш, чого би мені зараз хотілося? Я би хотів бути зараз на морському узбережжі, бігти до води, затиснути носа і кричати: «Хто останній — той мавпа!» — засміявся Джонні.
Внизу задзвонив телефон. Мати поспішила підняти слухавку.
Джонні лежав у тиші і наслухав мушлю.
Ще два дні. Джонні схилився вухом до мушлі і зітхнув. Цілих два дні. У його кімнаті було темно. У квадратних скляних загонах великого вікна мучилися поневолені зорі. Вітер колихав дерева. По тротуарах унизу скреготіли ролики.
Джонні заплющив очі. З їдальні долинав дзенькіт столового срібла. Мама і тато вечеряли. Хлопець чув, як батько сміється своїм басовитим сміхом.
Хвилі знову і знову накочувалися на берег всередині морської мушлі. І… було ще щось:
Там, де прибій нас кличе,
Де хвилі нуртують, там,
Де чайки над морем кигичуть,
Де ліку нема літнім дням…
— Що це?
Джонні прислухався. Його тіло напружилося. Він закліпав очима.
І знову тихенько, бозна-звідки:
Там небо над морем іскриться,
І краю ряхтінню нема.
Нумо за весла, сміливці…
Наче сотня голосів співала під скрип кочетів.[7]
Дружно візьмемось: раз-два…
А тоді ще один голос, окремо від усіх, ледь чутний у звуках хвиль й океанського вітру, проспівав:
До моря-циркача ходім,
Де хвилі виснуть, наче гори,
Де сіль блищить і де наш дім,
Що зветься просто морем…
Джонні відсмикнув мушлю від вуха і пильно подивився на неї.
Ти мариш морем, друже мій,
Його німою таїною?
Тоді бери мене мерщій
За руку і… пішли зі мною!
Тремтячи, Джонні знову притиснув мушлю до вуха і сів у ліжку, важко дихаючи. Його маленьке серце несамовито гупало об стіну грудей.
Хвилі гуркотіли, розбиваючись об далекий берег.
«Чи бачив мушлю ти колись,
Що наче штопор з перламутру,
Де завитушки повились
У казку осяйну і мудру?
Здається, їм кінця нема,
Але, повір, кінець всьому є.
Він там, де небо обійма
І море, й
