Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє! - Олена Гриб

У моїй уяві Рен був чимось надзвичайним. Столиця, знать, королівський палац… Це місто здавалося мрією, та насправді відрізнялося від Борсуків хіба що розмірами.

І палацами, треба визнати.

О так, за кілька годин, що пролетіли непомітно, я побачила чимало палаців, тому що Вальєн зволив жити ледь не біля хоромин самого Треннана.

Гаразд, перебільшую. Не «біля», а «приблизно в тому ж напрямку», однак, якщо вірити Мелі, ми бачили по дорозі справжнього принца. На жаль, саме тоді мою увагу захопила приголомшлива рослинна огорожа і викувані троянди на воротах якогось закладу, тому принца я прогледіла.

Та й Творець із ним. Навколо вистачало інших цікавинок, бо ж у Рені любили жити красиво.

Але не Мела.

Втім, мені сподобався невеликий будиночок на околиці, куди вона привела мене після того, як передала високородного негідника юрбі слуг. Багато зелені та квітів, смішні кролики за парканом суміжної садиби, потріскана від спеки ґрунтовка, нескінченне цвірінькання горобців на даху – я ніби й не виїжджала на край світу. Єдине, що дратувало, – страшенна спека, через яку доводилося постійно обмахуватись надірваним віялом і весь час ковтати воду. А так…

Після швидкого походу ринком мій багаж поповнився нормальними для Суші речами, перехожі припинили дивитися вслід, про залишеного в Підліссі Артана я не згадувала кілька годин поспіль, Ферн примарився всього двічі…

Такий стан речей мене влаштовував. Невелике уточнення: коли чаклунка зволила прояснити свої наміри, я різко змінила думку.

Безкоштовного сиру і справді не буває. Вона безсоромно обвела найкращу (в сенсі, єдину) подругу навколо пальця! І Кьерна з Ів заразом – розуміла ж, що в містечку на кшталт Борсуків про послання з Рена пліткуватимуть тиждень.

– Звичайно, лист від мене. А, не розумієш, чому адресат – Атайя Тавеннська? Щоб сестра нічого не запідозрила. У неї малюк, та й Девія зі своїми проблемами на шиї… Наша пострибунка досі впевнена, що раннє заміжжя краще за навчання?

– Після народження твого племінника її думка різко змінилася. – Оскільки Девія мала звичку в роздратуванні кричати голосніше за немовля, я була добре обізнана про її нинішні погляди на життя. – Вважає, що діти – винахід Руйнівника, покликаний кинути світ у хаос. Але на побачення бігає, тож це ненадовго. А ти все-таки вирішила повернутися в Академію… І приховуєш це від Ів?

– Не хочу, щоб вона хвилювалась. Я обіцяла їй, що ніколи більше не вляпаюсь у магічне лай… Не зважай.

Плутані фрази Мели, як не дивно, прояснили ситуацію.

Якщо листоноша розшукує Атайю Мерлейн, значить, у Таї із Рисей великі проблеми, і не має значення, яке ім'я стоїть у графі «відправник». Я не обманювалась: Ів охоче поспівчуває, нагодує, подарує в'язаний шарф, проте на ризик не піде і утримає від необачних дій Кьерна. Її список дорогих серцю людей не містив мене.

– Ти не могла знати, що я приїду. В мене вистачило мізків запідозрити недобре. Якби в останню мить не передумала, гуляла б зараз у Жаті.

– Передумала ж. – Можливий провал плану Мелу не хвилював, і це дратувало.

– Промишляєш ясновидінням?

– Сто двадцять золотих монет – запорука того, що ти вибереш правильний напрямок.

– Що?!

Чаклунка скривилася:

– Та годі, Тає. Ти ж тут, нащо обурюватись?

Я прошипіла щось вкрай неввічливе, але сперечатися не мало сенсу. Її правда: відколи моє життя більш-менш налагодилося, питання грошей повернуло колишнє значення.

– Мені треба піти. Не смій спати. На столі твоя промова та розклад, щоб до ранку все вивчила.

– Угу. – Після ситної вечері очі злипалися самі собою.

– Я на тебе розраховую.

– Угу.

– Золото, подруго! Уявляй золото і вчи!

– Йди, куди йшла!

Вхідні двері грюкнули, під ногами Мели зашурхотів гравій, пронизливо скрипнула хвіртка. Я почула, як чаклунка подякувала сусідові за позиченого віслюка, і посміхнулася. За пів дня ми встигли обговорити всіх підліських знайомих, включно з тими, кого я й на ім'я не знала. Навіть про справу трохи потеревенили. Шкода тільки, що в запалі зустрічі я не запитала, якого демона Мела забула в Рені і нащо їй Академія магії!

«Промова? Яка ще промова?» – незважаючи на сонливість, хотілося показати відповідальність.

На столі в глибині затіненої вітальні лежав аркуш зі стовпчиком рівних рядків.

«Урочисто клянуся…» – йшло замість заголовка.

Я протерла очі. Постукала по скляній кулі з вогником магічного походження, щоб горіла яскравіше, і глянула на текст уважніше.

«…шанувати закони Ренії… захищати інтереси Ренії… вірою і правдою служити Ренії…» – увірвалися до тями короткі фрази.

Дрімота зникла миттєво. На таке я підписуватись не збиралася ні за золото, ні за благословенне срібло! Державна служба – не моє, і крапка.

«Це ж не гільдія», – несміливо заперечила совість.