Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє! - Олена Гриб

– …три!

Мене потягло вгору з такою силою, що я повністю відірвалася від землі. Вальєн теж здивувався. Його грубе, сполосоване добре залікованими шрамами обличчя на мить опинилося поряд із моїм, і, можу заприсягтися, він не очікував цього.

Відлуння ще не встигло затихнути, а закони фізики нагадали про себе. Я врізалася в несподіваного помічника, підсвідомо чекаючи, що мене відкине назад, і скрикнула, виявивши свою помилку.

Він не встояв на ногах. Упав прямо на купу битого скла, мимохідь зачепивши торговця. Той закричав як різаний, швидко відскочив, зніс спиною іншу вітрину…

«Чому мені вдома не сиділося?» – запізно дорікнула собі я.

Пробурмотіла нерозбірливе вибачення і відштовхнулася долонями від могутнього торса, що стирчав з-під моєї ду… з-під мене, одним словом. Крекчучи, випросталась, обсмикнула спідниці, натрапила на дикий погляд миршавого власника крамниці…

– Пане, я привів нишпо… варту! – пискнули десь за спиною.

«Тільки цього не вистачало!» – і, звичайно ж, передчуття не підвело.

Забіяку підняли, провели до карети з гербом міста, штовхнули всередину… Я опустила голову і спробувала вдати, нібито проходила повз і жодного стосунку до того, що сталося, не маю. Так мені й повірили! На «підозрілу тітку» звернули увагу насамперед.

– Хто така? – прогугнявив спітнілий стражник у вицвілому мундирі, заступаючи дорогу. – Злодійка?

«Мається на увазі, що злодій одразу зізнається? Маячня!» – на жаль, ситуація не сприяла обміну думками.

– Що ви, пане! – забелькотіла я. – Не кажіть таких жахливих слів! Я приїжджа, нікого тут не знаю, йшла собі до… до готелю, і раптом…

– На ній ганчір'я більше, ніж у моїй лавці, – вискочив уперед господар розбитого скла. – Напевно злодійка!

– Впізнаєте свої речі? – азарт, що проклюнувся в тоні служителя закону, мені зовсім не сподобався. – Ціна? Кількість?

– Ні, ні, ні! – замахав руками торговець. – У нас зовсім інша якість! Фу, порівнювати наш заклад із ринком… Але ніхто при здоровому глузді не вдягне дві сукні та штани!

– Я приїхала здалеку!

Ех, мене вже не слухали. Я озирнутися не встигла, як опинилася на сидінні навпроти похмурого Вальєна.

– В управлінні розберемося, – процідив нишпорка у відповідь на мій обурений зойк. – Багато вас, далеких, розплодилося останнім часом.

Двері хряснули, ледь не розквасивши мені ніс, з гуркотом опустилася защібка.

– Ласкаво просимо до Рена! – пробурмотіла я. – Кожному гостю – безплатна екскурсія. Купуйте путівник і насолоджуйтеся краєвидами крізь ґрати.

– Скажи спасибі, що тут взагалі ґрати є, – хрипкий голос супутника трохи дратував. – Раніше заарештовані не завжди доїжджали живими – мерли від задухи.

– Може, тобі теж подякувати? – огризнулась я.

І, не довго думаючи, почала роздягатися, добре що руки нам не зв'язали.