Необхідні речі - Стівен Кінг
Містер Ґонт із жалем зітхнув.
– На жаль, Слопі, тільки-но ти вийдеш із моєї крамниці, ти станеш говорити так само, як і до того. Здається, у мене є якийсь пристрій проти заїкання в асортименті, але…
– Будь ласка! Будь ласка, містере Ґонт! Я все зроблю! Зроблю що завгодно кому завгодно! Я ненавиджу заїкатися!
– Я тебе розумію, але саме в цьому й проблема, бачиш? У мене дедалі швидше закінчуються розіграші, які потрібно влаштувати. Моя бальна книжка, якщо можна так висловитися, майже цілком заповнена. Тому ти не зміг би мені заплатити.
Слопі довго вагався, перш ніж наважився заговорити знову. Коли нарешті озвався, голос його був низький і боязкий.
– А ви б не могли… Ну, розумієте, а ви ніколи не… віддаєте якісь речі просто так, містере Ґонт?
Обличчя Ліленда Ґонта пронизала глибока журба.
– Ой, Слопі! Скільки разів я про це думав, і з таким прагненням! У мене в серці глибока невикористана криниця милосердя. Але…
– Але?
– Тоді це просто не буде бізнесом, – договорив містер Ґонт. Він обдарував Слопі жалісливою усмішкою… але очі його блискали так по-вовчому, що Слопі зробив крок назад. – Ти ж розумієш, правда?
– Е… так! Звичайно!
– І між іншим, – продовжив містер Ґонт, – наступні кілька годин для мене визначні. Як тільки все почне рухатися, зупинити це буде важко… але наразі моїм гаслом має бути розважливість. Якщо ти раптом припиниш заїкатися, це може викликати запитання. А це буде погано. Шериф уже ставить запитання, які не мав би ставити. – На секунду обличчя Ґонта потемніло, а тоді знову на передній план виступила та одночасно огидна й чарівна наполеглива усмішка. – Але я планую ним зайнятися, Слопі. О так.
– Ви про шерифа Пенґборна?
– Так, про шерифа Пенґборна, саме це я й хочу сказати. – Містер Ґонт підняв два пальці й знову провів ними вниз перед обличчям Слопі Додда, від чола до підборіддя. – Але ми про нього не розмовляли, чи не так?
– Про кого не розмовляли? – подивовано запитав Слопі.
– Саме так.
Сьогодні на Ліленді Ґонті був темно-сірий замшевий жакет, і з однієї з кишень він дістав чорний шкіряний гаманець. Подав його Слопі, який обережно взяв його, намагаючись не торкатися пальців містера Ґонта.
– Ти знаєш, яке авто в тренера Претта, чи не так?
– «Мустанг»? Так, знаю.
– Поклади це в салон. Під пасажирське крісло, щоб лише кінчик стирчав. Зараз же йди до школи – потрібно зробити це раніше за останній дзвінок. Зрозуміло?
– Так.
– Тоді почекай, доки він вийде. А коли вийде…
Містер Ґонт продовжив тихим мурчанням, а Слопі підняв до нього голову, роззявившись, не відриваючи очей, час від часу киваючи.
Через кілька хвилин Слопі Додд вийшов з крамниці із запханим під сорочку гаманцем Джона Лапойнта.
Розділ шістнадцятий
1
Нетті лежала в простій сірій труні, яку оплатила Поллі Чалмерз. Алан був попросив її дозволити йому розділити витрати, та вона відмовилася в простій, але непохитній манері, яку він уже звик упізнавати, поважати й приймати. Труна лежала на сталевих підпірках над ділянкою землі поблизу місця поховання родичів Поллі. Купа землі поруч була вкрита килимом яскраво-зеленої штучної трави, що шалено виблискувала під гарячим сонячним промінням. Від вигляду тієї штучної трави Алан завжди здригався. Було в ній щось непристойне, щось гидке. Вона подобалася йому навіть менше, ніж мода трунарів спочатку рум’янити мерців, а потім зодягати їх у найкращий одяг, щоб вони мали такий вигляд, ніби збираються на серйозну бізнес-зустріч у Бостон, а не на довгий період гниття серед коріння та хробаків.
Преподобний Том Кіллінгворт, методистський священник, який виголошував проповіді кожні два тижні в «Джуніпер Гілл» і добре знав Нетті, провів службу на прохання Поллі. Проповідь була коротка, але тепла, повна згадок про Нетті Кобб, з якою цей чоловік був знайомий, – жінку, що повільно й хоробро виходила з тіні божевілля; жінку, що сміливо вирішила ще раз знайти спільну мову зі світом, який так сильно її був поранив.
– Коли я був малим, – сказав Том Кіллінгворт, – мама у своїй швейній кімнаті тримала декоративну пластинку з чудовим ірландським прислів’ям. Там було сказано: «Нехай ти побуваєш у раю хоч пів години, перш ніж диявол дізнається, що ти помер». У Нетті Кобб було важке життя, багато в чому сумне, але все одно я не вірю, що вона з дияволом хоч якось зналася. Незважаючи на її страшну передчасну кончину, у серці я вірю, що вона полинула саме в небо і що до диявола не дійшла вістка про її смерть. – Кіллінгворт звів угору руки в традиційному жесті благословення. – Помолімося.
З дальнього боку пагорба, де в цей же час ховали Вілму Джерзик, долинув звук багатьох голосів, що то гучнішали, то затихали залежно від слів отця Джона Бріґгема. На тому боці, від місця поховання й аж до східних воріт цвинтаря, вишикувались автомобілі. Вони приїхали до Пітера Джерзика, живого, якщо не до його мертвої дружини. Тут же було лише п’ятеро плакальників: Поллі, Алан, Розалі Дрейк, старий Ленні Партрідж (який на загальних принципах відвідував усі похорони, якщо ховали не когось із армії папістів) та Норріс Ріджвік. Норріс був блідий і відсторонений. «Мабуть, не клювало», – подумав Алан.
– Нехай благословить вас Господь і залишить у ваших серцях пам’ять про Нетті Кобб живою та яскравою, – промовив Кіллінгворт, і поруч із Аланом знову заплакала Поллі. Він обняв її рукою, і вона вдячно пригорнулася до нього, відшукавши своєю долонею його і міцно переплівши пальці. – Нехай Господь оберне до вас своє обличчя, нехай осипле вас своєю добротою, нехай звеселить ваші душі й подарує мир. Амінь.
У цей день було навіть спекотніше, ніж у Колумбів, і коли Алан підняв голову, блискучі сонячні зайчики відскочили від оздоблення труни йому в очі. Вільною рукою він протер лоб, де виступив рясний літній піт. Поллі порпалася в сумочці у пошуках свіжого «клінекса», яким протерла заплакані очі.
– Кохана, все гаразд? – запитав Алан.
– Так… але мені треба за нею поплакати, Алане. Бідна Нетті. Бідна, бідна Нетті. Чому це сталося? Чому? – І вона знову почала схлипувати.
Алан, який загадувався тим же питанням, обійняв її. Понад плечем Поллі він побачив, як Норріс бреде геть, туди, де збилися докупи автомобілі плакальників Нетті. Він мав вигляд того, хто не знає, куди йде, або не до кінця прокинувся. Алан спохмурнів. Тоді до Норріса підійшла Розалі Дрейк, сказала щось йому, після чого він її обійняв.
«Він же також її знав, напевно, просто засмучений, оце й усе, – подумав Алан. – Ти останнім