💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Читаємо онлайн Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
коли мені забракло слів.

Треп захихотів та обгорнув монети моєю долонею.

— Це не винагорода за гру. Ну, тобто це винагорода, але більшою мірою це стимул для того, щоб ти вправлявся далі, удосконалювався далі. Це заради музики.

Він знизав плечима.

— Розумієш, лаврам, щоб рости, потрібен дощ. Тут я особливо нічого не вдію. Але ж я можу вберегти від дощу голови кількох музикантів, чи не так? — На його обличчі з’явилася лукава посмішка. — Тож Господь плекатиме лаври й забезпечуватиме їх вологою. А я плекатиму виконавців і дбатиму про те, щоб вони не намокли. Коли ж зводити їх докупи, вирішуватимуть мудріші за мене.

Я трохи помовчав.

— Гадаю, ви можете бути мудрішим, аніж вважаєте самі.

— Ну, — заговорив він, намагаючись не виказувати задоволення своїм виглядом. — Ну, не розпатякуй про це, бо інакше люди почнуть очікувати від мене чогось видатного. — Він повернувся, і його хутко поглинув натовп.

Я сховав сім талантів у кишеню й відчув, як мені з плеч упала гора. Це було все одно що відстрочка смертної кари. Можливо, у буквальному розумінні, тому що я поняття не мав, як Деві могла б заохотити мене до сплати боргу. Я вперше за два місяці вдихнув безтурботно. Це було приємно.

Після того, як Треп пішов, до мене підійшов із похвалами музикант із талантом. За ним — шалдійський лихвар, який потис мені руку й запропонував оплатити мені випивку.

Далі були дрібний шляхтич, іще один музикант і гарненька молода дама, в якій я підозрював свою Алойн, доки не почув її голос. Вона була донькою місцевого лихваря, і ми трохи поговорили про всілякі дрібниці, а тоді вона пішла далі. Я ледве встиг згадати про манери й поцілувати їй руку, перш ніж вона пішла.

За якийсь час усі вони злилися в єдине ціле. Вони один за одним підходили до мене з привітаннями, похвалами, рукостисканнями, порадами, заздрощами та обожнюванням. Хоча Станчіон був вірний своєму слову й таки не пустив до мене їх усіх одразу, невдовзі мені стало важко їх розрізняти. Докладався до цього й метеґлін.

Не знаю точно, скільки часу минуло, поки мені не спало на думку пошукати Емброуза. Оглянувши кімнату, я заходився штурхати Сіммона ліктем, поки він не відірвався від гри, в яку вони з Вілемом гралися шимами.

— Де наш найкращий друг? — запитав я.

Сіммон глянув на мене порожніми очима, і до мене дійшло, що він надто сп’янів, щоб розуміти сарказм.

— Емброуз, — уточнив я. — Де Емброуз?

— Накивав п’ятами, — оголосив Вілем з войовничою ноткою в голосі. — Щойно ти закінчив грати. Тобі ще навіть свиріль не дали.

— Він знав. Він знав, — захоплено проспівав Сіммон. — Він знав, що ти її одержиш, і не міг спокійно на це дивитися.

— Ішов він у кепському стані, — з тихою зловтіхою промовив Вілем. — Він побліднув і трусився. Наче довідався, що хтось увесь вечір сцяв йому в випивку.

— Може, так і було, — відповів Сіммон із нехарактерною для себе жорстокістю. — Я так би й зробив.

— Трусився? — перепитав я.

Вілем кивнув.

— Тремтів. Наче хтось врізав йому в живіт. Пішов, спираючись на Лінтенову руку.

Симптоми видавалися знайомими, схожими на озноб зв’язувача. У мене почала виникати підозра. Я уявив собі Емброуза: він слухає, як я невимушено виконую найпрекраснішу пісню, яку він коли-небудь чув, і усвідомлює, що я ось-ось здобуду свиріль.

Він не став би робити нічого добре помітного, але він, імовірно, міг знайти якусь обірвану нитку або довгу тріску від столу. Як те, так й інше забезпечило б йому вкрай нестійкий симпатичний зв’язок зі струною моєї лютні — у найкращому разі на один відсоток, а може, і лише десяту частину відсотка.

Я уявив собі, як Емброуз черпає тепло з власного тіла й зосереджується, тим часом як мороз повільно проникає йому в руки й ноги. Я уявив собі, як він тремтить, його дихання стає чимраз натужнішим, а тоді струна нарешті рветься…

…І я завершую пісню всупереч йому. Подумавши про це, я всміхнувся на весь рот. Звісно, це було чистісінькою гіпотезою, але щось таки порвало струну на моїй лютні, і я ні на секунду не засумнівався в тому, що Емброуз спробував би щось подібне. Я знову зосередився на Сіммоні.

— …йому і кажу: «Я аж ніяк не серджуся за той випадок у Тиглі, коли ти змішав мені солі та я мало не осліп на день. Ні. Справді ні, пий до дна!» Ха! — Сіммон розсміявся, загубившись у власній мстивій фантазії.

Потік доброзичливців дещо сповільнився: мій колега-лютніст, дудар із талантом, якого я бачив на сцені, місцевий купець. Сильно напахчений пан із довгим намащеним олією волоссям і вінтським акцентом плеснув мене по спині й передав мені гаманець із грішми — «на нові струни». Він мені не сподобався. Гаманець я залишив собі.

— Чому всі досі про це розводяться? — запитав мене Вілем.

— Про що?

— Половина тих, хто підходить потиснути тобі руку, белькочуть про те, якою красивою була пісня. Інша ж половина майже не згадує про пісню, а говорить лише про те, що ти грав із порваною струною. Вони наче майже не чули пісні.

— Перша половина нічого не петрає в музиці, — заявив Сіммон. — По-справжньому оцінити те, що зробив тут сьогодні наш маленький е’лір, можуть лише люди, які сприймають музику всерйоз.

Вілем задумливо буркнув.

— Отже, те, що ти зробив, важко?

— Я жодного разу не бачив, щоб хтось зіграв «Білку в стрісі» без повного набору струн, — сказав йому Сіммон.

— Ну, — заговорив він. — Ти поводився так, що це здавалося легким. Оскільки ти прийшов до тями, відмовившись від того іллійського фруктового напою, не дозволиш мені замовити тобі порцію темного скатену, напою шалдимських королів?

Я розпізнаю компліменти в мовленні, але приймати цю пропозицію мені не хотілося, бо в мене тільки-но починало роз’яснюватися в голові.

На щастя, мене врятувала від необхідності вигадати якесь виправдання Мареа, яка прийшла висловити свою повагу. Вона була тією вродливою золотоволосою арфісткою, яка марно пробувалася на талант. Якусь мить я думав, що вона може бути голосом Алойн, але послухавши її трохи, я усвідомив, що це неможливо.

Утім, вона була гарна з себе. Навіть гарніша, ніж видавалася на сцені, а так буває не завжди. Під час розмови я довідався, що вона — донька одного з райців Імрі. М’яка блакить її сукні контрастувала з водоспадом її темно-золотавого волосся й віддзеркалювала синь її очей.

Хоч яка вона була гарна, я не міг зосередитися на ній

Відгуки про книгу Ім’я вітру - Патрік Ротфусс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: