Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Вийшло неідеально. Таку складну пісню, як «Сер Сав’єн», неможливо ідеально зіграти на шести струнах замість семи. Але вона була цілісною, а поки я грав, слухачі зітхали, ворушилися й мало-помалу поверталися під владу чарів, які я створив для них.

Я ледве усвідомлював їхню присутність, а за хвилину зовсім про них забув. Я силкувався зберегти два голоси лютні на додачу до власного голосу, і мої пальці спершу танцювали, потім бігли, а тоді миготіли на струнах. Далі я, хоч і стежив за ними, забув про них, забув про все, крім необхідності закінчити пісню.

Залунав приспів, і Алойн заспівала знову. Для мене вона була не людиною й навіть не голосом — вона була лише частиною пісні, що виривалася з мене вогнем.

А тоді вона завершилася. Піднявши голову, щоб поглянути на залу, я все одно що виринув із води, щоб вдихнути повітря. Я отямився й зрозумів, що з моєї руки точиться кров, а моє тіло вкрите потом. Тоді мене приголомшило, наче удар кулаком у груди, закінчення пісні, як це буває завжди, незалежно від того, де чи коли я її слухаю.

Я сховав обличчя в долонях і заридав. Не за порваною струною лютні й не через можливий провал. Не через пролиту кров і поранену руку. Я плакав навіть не за хлопчиною, який багато років тому в лісі навчився грати на лютні з шістьма струнами. Я плакав за сером Сав’єном та Алойн, за втраченим, віднайденим і знову втраченим коханням, плакав через жорстокість долі та людську дурість. І тому я на якийсь час загубився в скорботі, не усвідомлюючи нічого.

Розділ п’ятдесят п’ятий

Полум’я та грім

Я обмежив свою жалобу за Сав’єном та Алойн кількома секундами.

Знаючи, що я досі на видноті, я опанував себе й випрямився, не встаючи зі стільця, щоб поглянути на своїх слухачів. Своїх мовчазних слухачів.

Для свого виконавця музика звучить інакше. Таке вже прокляття музиканта. Поки я сидів, мій імпровізований фінал уже зникав з моєї пам’яті. Тоді прийшов сумнів. А що, як пісня вийшла не такою цілісною, як здавалося? Що, як мій фінал передав жахливий трагізм пісні лише мені самому? Що, як мої сльози видавалися лише ганебною реакцією дитини на власний провал?

Тоді я, чекаючи, почув, як з них ллється тиша. Слухачі сиділи тихо, напружившись і нічого не виражаючи, неначе пісня опалила їх сильніше за полум’я. Кожна людина тримала свої душевні рани при собі, тримаючись за свій біль, як за щось коштовне.

Далі неголосно залунали схлипи — довільні й мимовільні. Слізне зітхання. Шепіт тіл, які поволі починали рухатись.

А тоді — оплески. Вони заревли, як несамовите полум’я, як грім після блискавки.

Розділ п’ятдесят шостий

Покровителі, дівчата й метеґлін

Я замінив струну на лютні. Приємно було перемкнути увагу на це, поки Станчіон збирав думки відвідувачів. Мої руки виконували звичні рухи, прибираючи порвану струну, тим часом як я тихенько хвилювався. Тепер, коли оплески затихли, мене знову почали гризти сумніви. Чи досить однієї пісні, щоб довести мою вправність? Що, як слухачі так відреагували на силу пісні, а не на те, як я її зіграв? А що мій імпровізований фінал? Можливо, пісня лише здавалася мені цілісною…

Остаточно прибравши порвану струну, я знічев’я глянув на неї, і всі мої думки переплуталися й упали мені під ноги.

Усупереч моїм очікуванням, вона не була ні зношеною, ні бракованою. Кінець на місці розриву був акуратним, наче її розрізали ножем або чикнули ножицями.

Якийсь час я просто тупо витріщався на неї. Моїй лютні нашкодили? Бути такого не може. Вона не зникала з мого поля зору ні на мить. До того ж я перевіряв струни, перш ніж вийти з Університету, а тоді ще раз, перш ніж вийти на сцену. То як?

Знов і знов прокручуючи цю думку в голові, я помітив, що відвідувачі затихають. Піднявши голову, я побачив, як Станчіон долає останню сходинку й виходить на сцену. Я поспіхом звівся на ноги й повернувся до нього.

Вираз обличчя в нього був приємний, але геть незрозумілий. Коли він пішов до мене, у мене всередині все зав’язалося вузлом, а тоді обірвалося: він простягнув руку так само, як простягав її двом іншим музикантам, яких визнали негідними.

Я почепив на обличчя найкращу свою усмішку й потягнувся до його руки. Я був сином свого батька й мандрівним артистом. Я прийму відмову з високою гідністю едема ру. Швидше земля розверзнеться та поглине цей розцяцькований пафосний заклад, ніж я викажу бодай дрібку відчаю.

А десь серед відвідувачів, які це бачили, був Емброуз. Швидше вже земля поглине «Еоліян», Імрі та все Сентське море, ніж я принесу йому хоч дрібку задоволення в цій ситуації.

Тож я ясно всміхнувся й узяв Станчіонову руку у свою. Коли я її потис, у мою долоню втиснулося щось тверде. Опустивши погляд, я побачив, як зблиснуло срібло. Моя свиріль таланту.

Спостерігати за виразом мого обличчя, певно, було весело. Я знову поглянув на Станчіона. Його очі так і танцювали, і він підморгнув мені.

Я повернувся й підняв свою свиріль так, щоб її побачили всі. «Еоліян» знову заревів. Цього разу заревів у привітанні.

— Ти мусиш мені пообіцяти, — серйозно промовив Сіммон із червоними очима, — що більше ніколи не гратимеш цю пісню, не попередивши мене заздалегідь. Ніколи.

— Вона що, була настільки погана? — Я дурнувато йому всміхнувся.

— Ні! — мало не скрикнув Сіммон. — Вона… Я ніколи… — Він на мить затнувся через брак слів, а тоді схилив голову й розпачливо заплакав, сховавши лице в долонях.

Вілем турботливо обняв Сіммона однією рукою, а той без сорому притулився до його плеча.

— Наш Сіммон має ніжне серце, — лагідно промовив він. — Здається, він хотів сказати, що вона йому дуже сподобалася.

Я помітив, що у Вілема теж трохи почервоніли очі. Я поклав руку Сіммонові на спину.

— Вона й на мене сильно подіяла, коли я почув її вперше, — чесно зізнався йому я. — Мої батьки виконали її під час Маскараду Середзим’я, коли мені було дев’ять, і я дві години після цього перебував у жалюгідному стані. Їм довелося вирізати мою роль у «Свинопасі й соловейку», тому що я