Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
Так вони й зробили. Тримаючи в руках лантухи, в яких їм не раз доводилося носити баранів та інше награбоване добро, вони чатували в мороці. Щойно підходив один із ґномів, придивляючись до вогнища, до напівпорожніх глеків і обгризених баранячих кісток, як неждано-негадано – гоп! — йому на голову накидали огидний смердючий лантух – і він опинявся на землі. Скоро Двалін лежав біля Баліна, й Філі поруч із Кілі, й Дорі, Норі та Орі – один на одному, а О'їна з Ґлоїном, Біфура, Бофура та Бомбура безцеремонно звалили в купу біля багаття.
— Це їм буде наукою, — сказав Том, бо Біфур і Бомбур завдали йому багато клопоту, відбиваючись, мов навіжені, як роблять усі ґноми, коли їх загнано у глухий кут.
Торін підійшов останнім – і його не застали зненацька. Він передчував лихо, і йому не треба було бачити, як ноги його друзів стирчать із лантухів, аби збагнути, що тут не все гаразд. Він зупинився віддалік, у півтемряві, й промовив: «Що трапилося? Хто розправився з моїми товаришами?».
— Це тролі! — озвався з-за дерева Більбо, про якого геть усі забули. — Вони ховаються в кущах із лантухами.
— Та невже? — гукнув Торін і одним стрибком опинився біля багаття, так що тролі не встигли на нього накинутися. Він вихопив із вогню велику палаючу гілляку, і Берт дістав нею в око, не встигши й кроку ступити вбік. Це надовго вивело його з гри. Більбо теж тримався хвацько. Він схопив Тома за ногу – як міг, бо ж вона була завтовшки зі стовбур молодого дерева, – але Том пожбурив його в якісь чагарі, не припиняючи гребти ногами присок Торінові в обличчя.
За це Том дістав ломакою по пиці й позбувся одного з передніх зубів. Ну й завив же він тоді, скажу я вам! Але саме тієї миті ззаду підійшов Вільям і насунув на Торіна лантух – аж до самих п’ят. На цьому бійка закінчилась. У добрячу ж халепу вони вскочили: всі в лантухах, тугенько зв’язані, а поруч – троє розлючених тролів (і двоє з них з опіками та синцями, які не так легко забути) радяться, чи підсмажити їх на повільному вогні, чи дрібно покришити і зварити, чи просто посидіти на них, склавши на купу, і перечавити їх на желе; а Більбо, в подертому одязі й увесь подряпаний, повис на гіллі в чагарях і не сміє поворухнутися, боячись, що його почують.
***
І саме тоді повернувся Ґандальф. Але ніхто його не побачив. Тролі щойно вирішили засмажити ґномів зараз, а з’їсти їх пізніше – то була Бертова ідея, і після довгих суперечок на це пристали всі.
— Зараз їх добре не засмажиш, це забере цілу ніч, — пролунав голос.
Берт подумав, що то голос Вільяма.
— Не починай сперечатися знову, Віллі, — сказав він, — інакше це таки справді забере цілу ніч.
— А хто сперечається? — озвався Вільям, який подумав, що то говорив Берт.
— Ти сперечаєшся, — сказав Берт.
— Ти брехло! — вигукнув Вільям, і суперечка розгорілася знову. Урешті-решт було вирішено дрібно їх покришити і зварити. Тож тролі дістали великий чорний казан і видобули ножі.
— Добре їх не звариш! У нас немає води, а до джерела йти далеко, і взагалі… – знову пролунав голос.
Берт і Вільям подумали, що то голос Тома.
— Замовкни! — загорлали вони. Бо ми так ніколи не закінчимо. А скажеш іще хоч слово – сам підеш по воду.
— Сам замовкни! — буркнув Том, який думав, що то голос Вілья-ма. — Хто тут сперечається, крім тебе, хотів би я знати?!
— Ти бовдур, — сказав Вільям.
— Сам бовдур! — огризнувся Том.
І так суперечка розгорілася знову, ще гарячіше, ніж до того, аж нарешті вони вирішили посідати на лантухи, один по одному, і розчавити ґномів, а зварити іншим разом.
— На кого ми сядемо першого? — пролунав той самий голос.
— Краще сядьмо спершу на останнього хлопця, — сказав Берт, якому Торін пошкодив око.
Берт подумав, що говорив Том.
— Не говори сам із собою! — сказав Том. — А якщо хочеш сісти на останнього, то сядь на нього. Котрий це?
— Той, котрий у жовтих панчохах, — сказав Берт.
— Дурниці, той, котрий у сірих панчохах, — заперечив голос, подібний до Вільямового.
— Я певен, що вони були жовті, — сказав Берт.
— Авжеж, жовті, — погодився Вільям.
— Тоді чого ж ти кажеш, що вони були сірі? — не відступав Берт.
— Я не казав. Це Том.
— Я цього не казав! — буркнув Том. — Це ти.
— Один супроти двох, отож стуліть пельки! — прикрикнув на них Берт.
— З ким ти балакаєш? — запитав Вільям.
— Та припини вже! — загорлали Том і Берт разом. — Ніч минає, скоро світатиме. Треба з цим кінчати!
— Світанок настигне вас – і скам’янієте ви! — пролунав голос подібний до Вільямового.
Але це був не його голос. Бо саме тієї хвилини на пагорбі розвиднілося й у гіллі знявся гучний щебет. Вільям не озивався – він застиг, обернений на камінь тієї самої миті, коли нахилявся; а Берт і Том заклякли, наче скелі, в той момент, коли дивилися на нього. Так вони стоять і донині, самі-самісінькі, якщо на них не сідають пташки; адже тролі, як ви, можливо, знаєте, мусять ховатися під землю до сходу сонця, бо інакше вони знову перетворяться на брили гірської породи, з якої їх було створено, – й уже ніколи не зрушать із місця. Ось що трапилося з Бертом, Томом і Вільямом.
— Чудово! — сказав Ґандальф, вийшовши з-за дерева і допомігши Більбо злізти з тернового куща.
Тепер Більбо все зрозумів. То був голос чарівника, голос, який спонукав тролів сперечатись і сваритись, доки не настав світанок і не покінчив із ними.
Далі треба було порозв’язувати лантухи і визволити ґномів. Вони майже позадихались і були дуже роздратовані: їм зовсім не подобалося лежати, слухаючи, як тролі планують їх засмажити, розчавити чи покришити. Вони двічі поспіль вислухали звіт Більбо про все, що з ним трапилось, і щойно тоді вгамувалися.
— Невдалий час, аби практикуватись у дрібних крадіжках і обчищати кишені, — процідив Бомбур, — тим паче тоді, коли все, що нам треба, – це вогонь і їжа!
— І саме цього тобі нізащо не вдалося б дістати в цих хлопців без бою, — відповів йому Ґандальф. — Так чи інак, а зараз ви марнуєте час. Хіба вам не зрозуміло, що десь поблизу у тролів мусить бути печера чи землянка, щоб ховатися там від сонця? Нам треба до неї зазирнути!
Вони роззирнулися довкола і невдовзі знайшли сліди тролівських кам’яних черевиків, які вели
