Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін
— Подумати тільки: скоро червень, — бурчав Більбо дорогою, виборсуючись зі своїм поні з грязюки у хвості валки.
Час чаювання вже минув, дощ періщив цілісінький день; із каптура йому текло в очі, плащ був наскрізь мокрий; поні стомився і перечіпався через каміння, а його супутники були надто роздратовані, щоб розмовляти. «І я певен, що дощ підмочив клунки з сухим одягом і їжею, — подумав Більбо. — Ось і клопочись тепер зі зломом і всім іншим! Як би я хотів тепер опинитися вдома, в моїй чепурній норі, біля каміна, і щоб чайник засвистів носиком!» І цього він бажав потім іще не раз!
Ґноми трюхикали далі, не озираючись і не звертаючи на гобіта ані найменшої уваги. Сонце десь за сірими хмарами, напевно, саме сідало, бо вже почало смеркатися, коли вони спустилися до глибокої долини, дном якої протікала річка. Знявся вітер, і верби на її берегах почали гнутися додолу і стогнати. Здувшись від дощу, річка ринула з північних горбів і гір, але, на щастя, дорога йшла через старий кам’яний міст і їм не довелося переправлятись убрід.
Уже майже споночіло, коли вони дісталися на другий берег. Вітер порозривав сірі хмари, і мандрівний місяць визирнув поміж їхніми клаптями, розвіяними над пагорбами. Мандрівники зупинились, і Торін пробурмотів щось про вечерю і про те, «де б нам знайти суху місцинку для ночівлі».
Щойно тоді вони помітили, що кудись зник Ґандальф. Доти він усю дорогу їхав із ними, так і не сказавши, чи він бере участь у пригоді, чи лише на певний час складає їм товариство. Він їв найбільше, говорив найохочіше і сміявся найголосніше. А тепер його просто не було, та й годі!
— І це тоді, коли чарівник міг би найбільше зарадити! — простогнали Дорі та Норі (вони поділяли гобітове переконання, що харчуватися треба регулярно, ситно і часто).
Урешті-решт вирішили влаштувати привал тут-таки. Вони під’їхали до купи дерев, і, хоча під ними було сухіше, вітер струшував із листя краплі й це «крап-крап» неабияк надокучало. Також туго йшло з багаттям. Загалом, ґноми можуть розкласти вогнище майже де завгодно і майже з чого завгодно, чи дме вітер, чи не дме; проте тієї ночі в них нічого не виходило, навіть в Оїна та Ґлоїна, які особливо набили на цьому руку.
Потім один поні ні сіло ні впало перелякався і помчав геть. Його не встигли спіймати, він ускочив у річку, – і, поки його витягали з води, Філі та Кілі мало не потопились, а всю його поклажу віднесло течією. Звісно ж, то були майже самі харчі, тож на вечерю їм лишилося зовсім мало, а ще менше – на сніданок.
Усі сиділи мокрі, супились і бурчали, поки Оїн і Ґлоїн, сперечаючись, силкувалися розпалити вогонь. Більбо сумно розмірковував, що пригоди – це не лише прогулянка верхи на поні під променями травневого сонечка, аж раптом Балін, який завжди був їхнім дозорцем, вигукнув:
— Отам щось світиться!
Там, віддалік, височів пагорб, подекуди досить густо вкритий лісом. Серед темних куп дерев і справді блимав вогник, червонястий і затишний на вигляд, ніби то горіло багаття чи мерехтіли смолоскипи.
Надивившись на нього, вони заходилися сперечатися. Хтось казав «ні», хтось – «так». Одні казали, що можна просто підійти і подивитися – й усе що завгодно буде все ж краще, ніж мізерна вечеря, ще мізерніший сніданок і напівмокрий одяг, у якому доведеться спати всю ніч.
Інші казали:
— Ці місця нікому з нас не відомі, а гори надто близько. Мандрівники нині рідко проходять цим шляхом. Старим мапам довіряти не можна: все змінилося на гірше, та й дорогу ніхто не охороняє. У цих краях навіть ледве чи чули про короля, і що менш допитливими ви будете в дорозі, то менше клопотів спіткаєте.
Одні казали:
— Врешті-решт нас – чотирнадцятеро.
Інші питали:
— А куди подівся Ґандальф? — Це повторювали всі без винятку. Аж тут дощ припустив іще дужче, й Оїн із Ґлоїном побилися.
Це вирішило справу.
— Зрештою, серед нас є зломщик, — сказали ґноми і, ведучи своїх поні (з усією належною обережністю), рушили на вогник. Підійшовши до пагорба, вони відразу заглибились у ліс і почали підійматися схилом угору. Але там не було видно ніякої стежки, яка б могла вести до будинку чи до ферми, і, хоч як вони намагалися не шуміти, продираючись між деревами в непроглядній темряві, навсібіч лунали шелест, тріск і хрускіт (а ще більше – бурчання та ремствування).
Раптом десь неподалік поміж стовбурами дерев яскраво зблиснув червоний вогник.
— Тепер черга зломщика, — сказали вони, маючи на увазі Більбо. — Ти мусиш піти вперед і розвідати все про цей вогонь, для чого він і чи все там спокійно й безпечно, — звелів гобітові Торін. — Поквапся-но і хутко повертайся, якщо все гаразд. А коли ні – теж повертайся, якщо тільки зможеш! А не зможеш – пугукни двічі совою та один раз пугачем, і ми зробимо все, що тільки зможемо.
І Більбо мусив іти, так і не встигнувши пояснити, що не зумів би жодного разу пугукнути ні совою, ні пугачем – так само як не зумів би полетіти кажаном. Ну та принаймні гобіти вміють безшумно пересуватися лісом, цілком безшумно. Вони цим пишаються, і Більбо не раз зневажливо пхикав, слухаючи дорогою весь цей, як він його подумки називав, «ґномівський гармидер», хоча не думаю, що ви чи я взагалі почули б хоч щось у таку вітряну ніч, навіть якби вся ця кавалькада проїхала за два кроки від нас. Щодо Більбо, який простував до червоного вогника, то мені здається, що навіть тхір наробив би більше шуму, поворушивши вусами. Тож, зрозуміло, він вийшов просто на вогнище – бо це було вогнище, – нікого не потурбувавши. І ось що він побачив.
Троє здоровенних ґевалів сиділи довкруг величезного багаття, складеного з букових полін. Вони смажили шматки баранини на довгих дерев’яних рожнах і злизували з пальців жир. Пахло дуже апетитно. Поруч стояло барило з якимось питвом, і вони пили його, зачерпуючи глеками. Та це ж тролі! Певно, що тролі! Навіть Більбо, попри своє затворницьке життя, збагнув це: за їхніми широкими грубими пиками, за їхнім зростом і формою ніг, не кажучи вже про їхню мову, що аж ніяк – ну геть ніяк – не пасувала для віталень.
— Учора баранина, сьогодні баранина, – видно, й завтра, щоб я луснув, знову доведеться жерти баранину, — сказав один троль.
— Довгенько ж
