Гобіт, або Туди і звідти - Джон Рональд Руел Толкін

— Не вмочіть бороди в піну, дядьку! — кричали вони до Торіна, який мало не ліз рачки. — Вона й так довга – і змочувати не треба!

— Стежте, аби Більбо не поїв усіх тістечок! — гукали вони. — Він надто огрядний, щоб пролізти в замкову шпарину!

— Цить, цить, Добрий Народе! І добраніч! — промовив до них Ґандальф, який ішов останнім. — Долини мають вуха, а деякі ельфи – надто гострі язики. Добраніч!

Урешті-решт усі вони прибули до Останнього Прихистку, заставши його двері широко відчиненими.

Дивна річ, але про все хороше, як-от про приємно проведені дні, оповідається швидко, а слухати майже нічого; тим часом про різні незручності, про все, що викликає душевний трепет і навіть страх, виходить гарна або щонайменше довга оповідь. Вони надовго зупинились у цій затишній оселі, принаймні на два тижні, і їм було важко її залишати. Більбо радо гостював би там і далі – навіть якби міг без клопотів дістатися назад до своєї гобітської нори. Але про їхнє перебування там розповісти можна дуже мало.

Господар будинку був приятель ельфів – один із тих людей, про чиїх предків складали дивні історії ще з доісторичних часів – історії про війни злих ґоблінів з ельфами і першими людьми з Півночі. За часів, про які йдеться в нашій оповіді, все ще траплялися люди, серед чиїх пращурів були ельфи та герої Півночі, а Ельронд, господар дому, був їхній повелитель.

Він був шляхетний і прекрасний з обличчя, як ельфійський владика, сильний, як воїн, мудрий, як чародій, оточений шаною, як король ґномів, і добросердий, як літо. Про нього склали багато переказів, однак його участь в історії великої пригоди Більбо була доволі скромною, хоч і важливою, – ви самі в цьому переконаєтесь, якщо ми колись дійдемо до кінця. Його дім був істинною досконалістю – чи вам подобалося їсти, чи спати, чи працювати, чи розповідати і слухати історії, чи співати, чи просто сидіти замислившись, чи з приємністю все це поєднувати. Жодне зло не проникало до цієї долини.

Бажав би я мати час, аби переказати вам принаймні кілька історій чи слова однієї-двох пісень, які вони почули в тому домі! Усе товариство, а так само й поні, за кілька проведених там днів відпочило і поновило сили. їхній одяг було полатано, синці – загоєно, настрій – піднесено, надії – відроджено. їхні клунки було наповнено їжею, що мало важила, проте була доволі поживною, щоб надати їм сил для подолання гірського перевалу. їм дали найкращі поради, щоб відшліфувати їхні плани. Так надійшов переддень Літня, і їм треба було рушати в путь разом із першими променями серед-річного сонця.

Ельронд добре знався на різноманітних рунах. Того дня він поглянув на мечі, які вони винесли з лігва тролів, і промовив:

— Їх зробили не тролі. Це давні, дуже давні мечі Високих Ельфів із Заходу, моїх одноплемінників. їх викували в Ґондоліні для воєн із ґоблінами. Можливо, вони опинилися серед скарбів дракона чи стали здобиччю ґоблінів, бо ж дракони та ґобліни зруйнували це місто багато століть тому. Цей меч, Торіне, руни називають Оркріст, тобто Ґобліносік – стародавньою мовою Ґондоліна; це славна зброя. А цей, Ґандальфе, носив ім’я Ґламдрінґ, тобто Ворогобій, – колись він належав ґондолінському королеві. Бережіть їх!

— Як же вони потрапили до тролів, хотів би я знати? — спитав Торін, розглядаючи свого меча з новою цікавістю.

— Невідомо, — відповів Ельронд, — але можна припустити, що ваші тролі пограбували інших грабіжників або ж натрапили десь у горах на рештки добра, награбованого в давнину. Я чув, що в копальнях Морії, в покинутих печерах, досі знаходять забуті стародавні скарби, що залишилися там від часів воєн ґномів із ґоблінами.

Торін обміркував його слова.

— Я шануватиму цього меча, — сказав він. — Нехай невдовзі він знову посіче ґоблінів!

— Бажання, яке, ймовірно, досить швидко збудеться тут, у горах! — мовив Ельронд. — А тепер покажіть мені вашу мапу.

Він узяв мапу і довго вдивлявся в неї, хитаючи головою; бо якщо він і не дуже симпатизував ґномам, головно – через їхню любов до золота, то натомість усією душею ненавидів драконів та їхню люту жорстокість і смутився від самої згадки про руїну міста Діл із його веселими дзвонами та про обпалені пожежею береги мальовничої Бистриці. Сяяв широкий срібний серп молодика. Ельронд підніс мапу догори, і крізь неї заструменіло біле сяйво.

— Що це? — спитав він. — Тут проступають якісь місячні літери

— з-за звичайних рун, якими написано: «П’ять футів заввишки двері, троє пліч-о-пліч пройдуть крізь них»…

— Які місячні літери? — запитав гобіт, сповнений захвату. Він любив мапи, як я вже казав раніше, а ще він любив руни, літери та мистецький краснопис, хоча коли писав сам, то в нього виходило трохи затонко і павутинчасто.

— Місячні літери – це ті самі руни, але їх не можна побачити, якщо просто дивитися на них, — відповів Ельронд. — Видно їх лишень тоді, коли за ними сяє місяць. Що більше – для особливо хитромудрих це має бути місяць у тій самій фазі й о тій самій порі року, що й у день, коли їх було накреслено. їх винайшли ґноми і виводили їх срібними перами, як можуть розповісти тобі твої друзі. Ці написи, напевно ж, були зроблені при світлі молодика в переддень Літня – багато років тому.

— І що вони означають? — в один голос запитали Ґандальф і Торін, трохи роздратовані тим, що Ельронд побачив руни раніше за них, хоча такої нагоди досі, вочевидь, не траплялось, а наступна випаде бозна-коли.

— «Стань при сірому камені в Дарінів день, щойно заклацає дрізд, — прочитав Ельронд, — і призахідне сонце промінням останнім осяє шпарину замка».

— Дарін, Дарін! — загукав Торін. — Він був праотцем найдавнішого племені ґномів – Довгобородих – і моїм першим предком: я його спадкоємець.

— Що ж це за Дарінів день? — запитав Ельронд.

— Це перший день ґномівського Нового року, — пояснив Торін. — Він припадає, як усім має бути відомо, на перший день останнього місяця осені (за місячним календарем) – тобто це переддень зими. Ми досі звемо Даріновим той день, коли останній молодик осені зустрічається в небі з сонцем. Але боюся, що це нам мало чим допоможе, бо в нинішні часи, попри всю нашу премудрість, нам не вгадати, коли такий момент настане знову.

—  Це ми ще побачимо, — сказав Ґандальф. — Там більше нічого не написано?

— Нічого, що можна було б розібрати при сьогоднішньому місяці, — відповів