Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
Миршавий аж скам’янів. Лице його видовжилося, зблідло, вирячені очі налилися кров’ю й мало не повилазили з орбіт.
Усі балачки в салоні враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тільки розмірене гудіння електродвигунів. Водій трусив головою, немов п’яний сатир, і не дуже впевнено тримав кермо, тролейбус хитало з боку на бік, ніби яхту при легкому бризі.
— До твого відома, дорогий мий чоловіче, — після короткої паузи повів далі кіт, — той п’яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала одній старенькій пані, після смерті якої він привласнив, точніше, якщо називати речі своїми іменами, поцупив її, і, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємців. — Леопольд люто засичав. — Відпусти кицьку, чуєш!
Миршавий підхопився. Кішка випручалася з його рук, спритно зіскочила мені на коліна і вмостилася поруч із Леопольдом.
— Облиште свої фокуси! — закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.
Я прикинувся, що не помічаю його. Вже віддавна я взяв собі за правило: коли не знаєш, що робити, то краще не роби нічого. Оскільки я не спромігся на якусь розумну (чи принаймні дотепну) відповідь, то вирішив відмовчуватися до кінця. А Леопольд сухо мовив:
— Тепер можеш іти, чоловіче. Не скажу, що мені було дуже приємно з тобою познайомитися.
— Облиште свої фокуси! — повторив миршавий на октаву вище, він уже верещав.
Тролейбус якраз підійшов до чергової зупинки. Двері відчинилися.
— Ану, геть звідси! — гримнув кіт.
Чоловічок кинувся до найближчого виходу, кулею вилетів з тролейбуса й чимдуж чкурнув світ за очі.
Водій, здавалося, тільки цього й чекав — нервово клацнувши тумблерами, він зачинив усі двері, і тролейбус рушив далі. У салоні й далі панувала напружена тиша. Навіть ті, хто щойно ввійшов, принишкли, насторожені неприродною мовчанкою.
Позаяк поруч звільнилося сидіння, коти влаштувались на ньому і, задоволені, тулились одне до одного.
— Кохання з першого погляду, — пояснив Леопольд. — Весна.
Я кивнув:
— Чудово вас розумію… Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.
— Якраз моєї, — відповів кіт. — Я зрозумів це, щойно побачив її. Давно вже не зустрічав одноплемінників.
— Ба! — здивувався я. — Вона ж не сіамська кішка.
— Я теж не сіамський. Просто дуже схожий.
— То якої ж ти породи?
— Не знаю… Себто не пам’ятаю людської назви. Метр казав мені, та з голови вилетіло. Моя порода не має ні найменшого стосунку до сіамської.
— Зрозуміло, — сказав я. — Твоя подруга також уміє розмовляти?
— По-людському, ні.
„Слава Богу!“ — подумав я і полегшено зітхнув.
На наступній зупинці тролейбус майже спорожнів. У салоні лишилося зо два десятки пасажирів — найдопитливіших і не дуже нервових. Потроху вони розговорилися. Мова, звісно, йшла про Леопольда. Більшість присутніх стверджували, що це — черевомовлення; їхні опоненти наполягали на тому, що всі пасажири тролейбуса стали жертвами масового гіпнозу. Лише хлопчак років п’яти несміливо припустив, що кіт розмовляє насправді, за що негайно дістав потиличника від батька. „Не верзи дурниць!“ — сказав той.
Леопольд недовго терпів ці образливі балачки. Він підвівся на задні лапи, передні поклав на спинку сидіння і зміряв наших супутників зневажливим поглядом.
— І не гіпноз, і не черевомовлення, — безапеляційно виголосив він. — Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?
У відповідь — мертва тиша.
— Та ну вас! Думайте що хочете, — буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.
— До речі, — обізвався я. — А як звати твою подругу?
Кіт хвильку роздумував.
— Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може — не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтеліґентна й тямуща кицька. — І він лагідно замуркотів до неї.
— Лаура — красиве ім’я, — схвально промовив я. — У тебе гарний смак, друже.
Тролейбус під’їхав до наступної зупинки. Як тільки двері відчинилися, присутні в салоні хором закричали:
— Кіт розмовляє! Тут кіт розмовляє!
Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не захотіли приєднатися до нас. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на екскурсію містом. Те саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій — щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював:
— Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні — він розмовляє. Увага!…
І ті нечисленні новачки, які не злякалися попередження „Кіт розмовляє!“, зрештою таки змінювали своє рішення, бо подорожувати в товаристві божевільних пасажирів — іще так-сяк, а от якщо й водій несповна розуму, то це вже занадто.
Невдовзі до нас наблизилися двоє відчайдухів і заговорили з Леопольдом, намагаючись вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався — хай їм грець! — мені зараз дуже хотілося чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле в них мислення. Вони радше з глузду з’їдуть, аніж повірять у те, що звичайний кіт… ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт — і раптом розмовляє не гірше за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.
