Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

Любисток важко підвівся, застогнав, розтер руки.

— Що з ними? — вказав на тіла, що лежали на долівці.

— Перевіримо. — Чародійка із клацанням склала ніж. — Один повинен жити. Я мала б до нього кілька запитань.

— Оцей, — трубадур устав над смердюком, — може, живий.

— Не думаю, — спокійно промовила Йеннефер. — Цьому я перерізала трахею і сонну артерію. Може, щось у ньому ще шумить, але пошумить дуже недовго.

Любисток здригнувся.

— Ти перерізала йому горло?

— Якби я із вродженої обережності не вислала поперед себе ілюзію, тут би лежала я. Гляньмо на того другого… Зараза. Дивися, такий моцний хлоп, а не витримав. Шкода, шкода…

— Він також мертвий?

— Не витримав шоку. Гм… Я трошки сильніше, ніж треба, його підсмажила… Глянь, навіть зуби обвуглилися… Що з тобою, Любистку? Будеш блювати?

— Буду, — невиразно відповів поет, зігнувшись і спершись лобом об стінку хліва.

* * *

— Це все? — Чародійка відставила кубок, потягнулася за рожном[7] із курчатками. — Нічого ти не набрехав? Нічого не забув?

— Нічого, крім подяки. Дякую тобі, Йеннефер.

Вона глянула йому в очі, легенько кивнула, її чорні лискучі локони захвилювалися, каскадом стекли на спину. Вона зсунула печене курча на дерев’яну тарілку й почала його вміло розбирати. Користувалася ножем і виделкою.

Любисток досі знав лише одну особу, яка настільки ж вправно могла їсти курчаток ножем і виделкою. Тепер уже знав, де й від кого Ґеральт цьому навчився. «Ха, — подумав, — не дивно, він мешкав цілий рік у неї вдома у Венґерберзі, й, перш ніж від неї утік, вона зуміла вкарбувати в нього не одне дивацтво». Сам він стягнув з рожна друге курча, не роздумуючи відірвав ніжку й почав її обгризати, демонстративно тримаючи обома руками.

— Звідки ти знала? — запитав. — Яким чином вдалося тобі встигнути прийти мені на допомогу?

— Я була під Блеоберісом під час твого виступу.

— Я тебе не помітив.

— Я не хотіла бути поміченою. Пізніше поїхала за тобою до містечка. Чекала тут, у трактирі, бо не годилося мені йти туди, куди пішов ти, до того притулку сумнівної розкоші й беззаперечної гонореї. Утім, мені набридло. Я кружляла по подвір’ї, коли здалося, що чую голоси з хліва. Напружила слух, і тоді виявилося, що то зовсім не якийсь там содоміт, як я спочатку подумала, а лише ти. Гей, господарю! Ще вина, якщо ваша ласка!

— Служу вельможній пані! Уже лечу!

— Того самого, що раніше, але, дуже прошу, цього разу без води. Воду я визнаю лише в лазні, у вині вона мені огидна.

— Слухаюся, слухаюся!

Йеннефер відсунула тарілку. На курчаті, як зауважив Любисток, м’яса залишилося ще достатньо на сніданок для корчмаря і його родини. Безперечно, ніж і виделка були знаряддям елегантним і вишуканим, але малоефективним.

— Дякую тобі, — повторив він, — за спасіння. Той проклятущий Ріенс не залишив би мене живим. Вичавив би з мене все й зарізав би, як барана.

— Я теж так думаю. — Вона налила вина собі і йому, підняла кубок. — Тож вип’ємо за твоє врятоване здоров’я, Любистку.

— За твоє, Йеннефер, — відсалютував він. — За здоров’я, про яке від сьогодні молитимуся, скільки буде в мене нагод. Я твій боржник, чарівна пані, сплачу той борг у своїх піснях. Знищу в них міф, що чародії начебто бездушні до чужої кривди, що начебто не квапляться допомагати стороннім, бідним, нещасним смертним.

— Що ж, — усміхнулася вона, легенько мружачи фіалкові очі. — Міф має свій фундамент, з’явився він не без причини. Але ти не сторонній, Любистку. Я ж тебе знаю і люблю.

— Правда? — Поет також усміхнувся. — Досі ти добре це приховувала. Навіть траплялася точка зору, що ти не терпиш мене, цитую, наче морову заразу.

— Колись так було. — Чародійка раптом споважніла. — Потім я змінила погляди. Потім я була тобі вдячною.

— За що, коли можна спитати?

— Та годі про це, — сказала вона, бавлячись порожнім кубком. — Повернімося до питань важливіших. До тих, які ставили тобі у хліві, виламуючи руки із суглобів. Як воно було насправді, Любистку? Ти дійсно не бачив Ґеральта від часу втечі від Яруги? Ти насправді не знав про те, що після закінчення війни він повернувся на Південь? Що був важко поранений, так важко, що навіть розійшовся поголос про його смерть? Ні про що таке ти не знав?

— Ні. Не знав. Довгий час я розважався у Понт Ваніс, при дворі Естерада Тиссена. А потім у Нєдаміра в Генґфорсі…

— Ти не знав. — Чародійка кивнула, розстебнула каптанчик. На шиї її, на чорній оксамитці, блиснула всипана діамантами зірка з обсидіану. — Ти не знав про те, що після того, як Ґеральт одужав від ран, він поїхав у Заріччя? Не здогадувався, кого він там шукав?

— Про те я здогадувався. Але не знаю — чи знайшов.

— Не знаєш, — повторила вона. — Ти, який звичайно знаєш про все й про все співаєш. Навіть про справи такі інтимні, як чиїсь почуття. Під Блеоберісом я послухала твої балади, Любистку. Кілька красивих куплетів ти присвятив моїй особі.

— Поезія, — буркнув він, дивлячись на кухарку, — має свої закони. Ніхто не має почуватися скривдженим…

— «Волосся наче крукові крила, ніби нічні грози… — процитувала Йеннефер із надмірним почуттям, — …а в очах блискавиці сплять, відтінку фіолету…» Чи так воно було?

— Такою я тебе запам’ятав, — легенько посміхнувся поет. — І хто захоче заявити, що це брехливий опис, нехай перший кине в мене каменем.

— Не знаю тільки, — чародійка стиснула губи, — хто уповноважив тебе описувати мої внутрішні органи. Як там було? «Серце її наче коштовність, що шию її прикрашає, тверде, неначе діамант, як діамант бездушне, за обсидіан гостріше, калічить воно…» Сам це придумав? А може…

Її губи здригнулися, скривилися.

— …а може, ти наслухався чиїхось зізнань та скарг?

— Гм-м… — Любисток відкашлявся, намагаючись відійти від небезпечної теми. — Скажи мені, Йеннефер, коли ти останній раз бачилася з Ґеральтом?

— Давно.

— Після війни?

— Після війни… — Голос Йеннефер трохи змінився. — Ні, після війни я його не бачила. Довгий час я… не бачила нікого. Ну, але до справ, поете. Я трохи здивована тим фактом, що ти нічого не знаєш і нічого не чув, але, незважаючи на це, дехто саме тебе підвішує до балки, намагаючись здобути інформацію. Тебе це не непокоїть?

— Непокоїть.

— Послухай мене, — сказала вона гостро, стукнувши кубком об стіл. — Послухай уважно. Викресли ту баладу зі свого репертуару. Не співай її.

— Ти говориш про…

— Ти чудово знаєш, про що я говорю. Співай про війну з Нільфгардом. Співай про Ґеральта й