Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

не може піти один на таке полювання. Я піду з ним. Я можу знайти вовків швидше за будь-кого з вас, а він просто їх уб’є. Якщо це аж настільки важливо, — мовила Златодара. — І ми вас наздоженемо. Я рухаюсь так само стрімко, як і дарвенхардці. Ви ж із Тарасом, який досі трохи хворий, і Стожаром, яка не звикла до таких переходів, ітимете не надто швидко. Ми не надовго розійдемось.

Я витріщилась на неї. Ідея, що Всевлад буде удвох з цією недружелюбною, недовірливою...

— Це повний абсурд. Ні, — мовила я, схрестивши на грудях руки.

— Так, — сказав Всевлад. Я поглянула на нього зі злістю.

— Ханно, а що ти пропонуєш? — спитав він спокійно. Більше того, я помітила в його погляді характерну хитрість, яка часом так дратувала мене в Сколісі. Всевлад чудово розумів, як і чому мені не подобається ця ідея. — Хочеш, аби цим зайнялися жителі Дикого краю? А що, як вони не захочуть чи не зможуть вполювати звірів? Баргове досі на нашій відповідальності. Воно ослаблене втратами. Це прикордоння. Ми не можемо лишити його, зваливши ситуацію на когось іншого. Я хочу на власні очі переконатись, що вовків знищено.

Я просто-таки бачила, як в сірих очах Златодари зароджується бажання сказати щось ядуче, зауважити, що дарвенхардці не можуть дійти згоди, мов малі діти, але дівчина дивом стрималась.

— Як ти збираєшся знайти вовків? — спитала я її, тамуючи злість в голосі.

Дівчина зробила легкий рух рукою і кивнула мені за спину.

— Так, як зможу відшукати тебе, якщо будеш неслухняною.

Я пирхнула і озирнулась. Трясця! Підйом з долини на плато мерехтів золотавим сяйвом, що виривалось зі снігу, відтворюючи відбитки моїх кроків.

— Ханно, що ти хотіла сказати до того, як ми згадали про вовків? — спитав Всевлад. Його голос звучав примирливо. Якусь мить я мовчала, не в змозі відвести погляду від своїх сяючих слідів. Вітер замітав реальні ямки в снігу, але мерехтіння лишалось.

Така здатність Златодари мене насторожила. Хто ця дівчина така? Чому вона має такі сили? Стожаром тут називають тільки Анну, але вона не одна має особливі здібності, це ж очевидно. Я не могла зрозуміти, як Всевлад так легко погодився на те, щоб піти з цією дикункою на полювання, але сперечатись надалі справді було марно. Щось підказувало мені, що напарник добре все обдумав і на його рішення вплинути не вдасться. Тим паче, я не хотіла і надалі з’ясовувати стосунки при такій кількості людей.

Я пригадала, як в печері, коли ми були зв’язані, Всевлад чекав мого рішення стосовно того, чи приставати нам на умови Стожара, чи за краще я вирішу померти. І він, Спадкоємець, дарвенхардець, був готовим до цього. Своїми діями він не лишав мені вибору. Тепер моя черга поступитись.

— Я хочу зробити гак, якщо ти не проти. Зайти на кілька днів до одного села. Там ми б змогли придбати коней для мандрівки... і зачекали б на вас двох.

— Що за село? Чому ми маємо іти саме туди? — спитав насторожено Тигран.

— Я... — на мить затнулась.

— Ти народилась там, чи не так? — спитала тихо Анна. Я кивнула.

— Так. В саме село я б нізащо не вернулась. Але хочу скористатись можливістю перевірити, чи жива ще моя сім’я. Ми прийшли б до Далекого завтра ввечері.

Мабуть, мої слова прозвучали несподівано навіть для мене самої, бо більше я не змогла вичавити і звуку, тільки чекала на рішення решти. Не могла наполягати, бо мандрівки до Далекого мені не обіцяли і раніше цього ми не обговорювали. Але, на моє здивування, ніхто не заперечив.

Хоча чого тут дивуватись? Люди. Варто сказати слово «сім’я» — і їх реакція стає напрочуд передбачуваною.

— Насправді план завдяки цьому став ще кращим, — мовив Всевлад, дивлячись на мене з легкою посмішкою. — Вам буде де дочекатись нас, і не треба заходити до Баргового. Не забудь тільки придумати якусь історію про те, де ти взяла аж чотирьох людей і куди ви прямуєте. В Далекому перебувають дарвенхардці, так?

— Так, — кивнула я. — Один або двоє повсякчас.

— Тоді тобі доведеться гарно збрехати. Хоча це ти вмієш.

— О, не переймайся, — мовила я, мимоволі всміхаючись. Заспокійливий тон Всевлада діяв на мене дуже добре. — Збрешу. І організую коней для усіх. Тільки ти ж іще заїдеш до Баргового на шляху до Далекого, так?

Всевлад кивнув:

— Треба буде розповісти Аццо, що вовків знищено, і надіслати звіт до Дарвенхарду.

— То захопиш ще мого Зозулина, добре? Це подарунок Ярого, а ще я просто не хочу лишати цього коня. Він дуже вірний.

— Звісно, я візьму його, — мовив Всевлад. — Златодаро, ти готова вирушати? Гадаю, нам варто піти до місця останнього нападу вовків, аби ти вловила їх слід.

— Готова, — сказала дівчина і підвелась зі снігу. Слідом за нею