Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— У тебе вже є наречена? — спитала. Всевлад якусь мить мовчав.

— Я ще обираю.

— Є гарні?

— Ханно...

— Не переймайся, Всевладе, — урвала його. — Це твоє життя. Ти нічого мені не винен.

Я подивилась на нього, не маючи змоги навіть злитись. Всередині раптом дуже сильно заболіло і стало важко дихати. Спробувала загнати це відчуття глибоко в нутро, але зрозуміла, що не можу. Всевлад простягнув руку і торкнувся моєї щоки. Я бачила в його очах пітьму суму.

Відсторонилась, повернулась до зброї, взяла свою і пішла до лісу.

Я майже увесь день згаяла, просто снуючи поміж дерев, мов примара. Трохи падав сніжок, було морозно, дихалось легко і приємно. Я не відчувала холоду, і не лише завдяки теплому дарвенхардському плащу. Просто аби змерзнути, мені треба було опинитись у справді жахливих умовах, як того дня і ночі, коли я брела в пітьмі і сніговій круговерті до Баргового. Звичайна людина не витримала б пройти і десятої частини того шляху, що пройшла я. Але і для мене це було занадто. Якби не Всевлад, лишилась би там назавжди.

Коли я навчалась в Дарвенхарді, Ярий гарно навчив мене переносити стужу. Адже я жила в келії, де не було навіть невеликої пічки. Спершу, коли дні ще були теплими, то і ночами мені не було погано там спати. Проте тільки-но почались холоди, я стала хворіти. А Ярий відпоював мене цілющими травами. Відігрівав. Потім — заганяв у холодне море. Вдень, або коли будив на світанку, чи навіть вночі. Я хворіла ще дужче. Він знову мене лікував. І знову — в холодне море. Одного дня я вийшла з нього, коли берег було вже повито крижаною кіркою, і більше не хворіла.

Відтоді рідко мерзла.

Шкода, що серце моє не можна загартувати таким же чином. Як би воно не черствіло, є той, хто завше може зробити йому боляче, знайшовши лазівку.

Чи кохала я Всевлада?

Я не знала.

Але від того, що він не мій, що він навіть не завше буде дарвенхардцем, а матиме свій дім, дружину та дітей, а мені там не буде місця, хотілось кричати. Кричати, кричати, кричати, а потім — умерти. Щоб не палило так в грудях.

Якщо кохання таке, то воно страшніше і за Сколіс, і за Дарвенхард.

Повернулась я до печери, де ми мали чекати Стожара та її компанію, вже коли геть стемніло. Не відчувала втоми, але ліс мені набрид. Хотілось розпалити вогонь та посидіти при його світлі.

Та полум’я вже палало. Всевлад сидів та смажив на багатті зайця. М’ясо було вже майже готове і пахло так, що рот одразу ж наповнився слиною. А я через усе геть забула про голод. Зрештою, Ярий учив мене не їсти кілька днів, чого вже.

Зняла свого плаща. Поглянула на Всевлада. Той мав незворушний вираз обличчя, але дивився на мене уважно. Не сказав і слова.

Я взяла свою залізну флягу, яка вже була майже порожньою, набрала снігу, стопила його і вкинула всередину трохи трав, які дарвенхардці завжди носять з собою. Поставила в жар і закип’ятила. Це не був трунок сили, ні. Взагалі можна було б зварити чай, що додав би нам снаги, але я обрала трави, котрі мали трохи заспокійливий ефект. Потрібно було поспати, а з моєю розбурханою свідомістю це видавалось неймовірним завданням. Сіла навпроти дарвенхардця, з протилежного від вогню боку.

— Зварити тобі щось інше? — спитала Всевлада. Він бачив, що я клала до своєї фляги. Чоловік похитав головою.

— Твій підійде.

І знову тиша. Ми поїли та випили з моєї фляги, але я не відчула жодного полегшення від зілля. Навпаки, стало просто сумніше. Дивилась на Всевлада і не знала, що сказати. Так хотіла — і не знала. Можна було б розпитати його про щось неособисте, про Стожарів, наприклад. Про жителів Дикого краю. Адже чоловік справді знав дуже багато, більше за мене. Можна було б спитати про те, що ж такого побачила в його спогадах Анна, що це вразило її до сліз. І чому загорілись її руки? Чому дотик до татуювань Спадкоємця завдає їй такого болю? Можна було б спитати. Та я не хотіла.

І Всевлад, здається, не хотів ні про що говорити. Сидів, притулившись спиною до стіни печери і витягнувши поперед себе довгі ноги. Обпікав мене поглядом чорних очей. Взагалі нам варто було б вартувати по черзі, щоб мати змогу так само по черзі відпочити, — майнула думка. Але цей вечір не був таким, як мав би бути. Майнула думка — і щезла.

Я встала і, підійшовши, сіла поряд. Нахилилась до Всевлада і поцілувала в щоку. Тоді знайшла своїми губами його. Мало не заплакала від дивовижного почуття, що домішалось до болю в грудях, коли цілунком торкнулась таких бажаних уст. Ковзнула рукою його широкими грудьми і відчула, як сильно б’ється серце чоловіка. Почула Всевладову руку в себе на потилиці; як пальцями зарився в волосся. За мить розплів мені косу. Чорні шовковисті пасма розсипались по плечах. Чоловік на секунду відхилився, дивлячись на мене з захопленням.