Вовки Кальї. Темна вежа V - Стівен Кінг
Джейк поблід, потім почервонів і знову зблід. Він так перелякався, що просто похитав головою, не сказавши ні слова.
«О боги, — подумав Роланд. — Як же я це все ненавиджу. Тхне, як лайном помираючого».
— Так, ти не просив, щоб тебе сюди забирали, — тихо примирливо мовив стрілець. — І я не хотів позбавляти тебе дитинства. Але так уже вийшло, ми тут, а ка стоїть собі збоку та підсміюється. Ми маємо робити так, як воно велить, інакше поплатимося.
Джейк опустив голову і тремтячим голосом пошепки промовив два слова:
— Я знаю.
— Ти вважаєш, що Сюзанні слід усе розповісти, я ж, зі свого боку, не знаю, як учинити. У цьому ділі я втратив свій компас. Коли один знає, а інший — ні, той, хто в невіданні, має схилити голову, а обізнаний повинен узяти відповідальність на себе. Розумієш, Джейку?
— Так, — прошепотів Джейк і торкнувся згорнутою рукою чола.
— Добре. Наразі облишмо це і скажімо спасибі. У тебе великий хист до читання думок.
— Я про це шкодую! — вирвалося в Джейка.
— Нічого не вдієш. Ти можеш прочитати її думки?
— Так. Не те щоб навмисне, я ніколи не копирсаюся ні в її голові, ні в твоїй, але часом я справді торкаюся її думок. До мене доходять якісь уривки пісень, про які вона думає, чи згадки про її квартиру в Нью-Йорку. Вона сумує за домом. А якось вона подумала: «Шкода, що я так і не встигла прочитати той роман Алена Друрі, що прийшов з книжкового клубу». Напевно, Ален Друрі — відомий автор її часу.
— Іншими словами, поверхові речі.
— Так.
— Але ти міг би копнути й глибше.
— Підглядати, як вона роздягається, я б теж міг, але це непристойно, — понуро сказав Джейк.
— За обставин, що склалися, Джейку, це пристойно. Подумай про неї, як про криницю, до якої ти ходиш щодня і опускаєш туди цебро, щоб упевнитися, що вода все ще прозора. Я хочу знати, чи вона змінюється. Особливо я хочу знати, чи вона не планує накивати п’ятами.
— Втекти? — здивовано глянув на нього Джейк. — Куди?
Роланд похитав головою.
— Не знаю. Куди ховається кицька, щоб привести кошенят? У шафу? Забивається під ґанок?
— А що буде, як ми скажемо їй, і та, інша, візьме гору? Що, як Мія накиває п’ятами й забере з собою Сюзанну?
Роланд не відповів. Авжеж, саме такого розвитку подій він і боявся, і Джейк мав досить кебети, щоб це розуміти.
Джейк дивився на нього обурено. Але й покірно водночас.
— Раз на день. Не більше.
— Більше, якщо відчуєш зміни.
— Добре, — сказав Джейк. — Це огидно, але я сам питав тебе дан-дін. Ти переміг.
— Джейку, це не армрестлінг. Не гра.
— Я знаю. — Джейк похитав головою. — Таке відчуття, що ти все повернув проти мене, але нехай.
«Це справді так, я все повернув проти тебе, — подумав Роланд. Краще нікому не знати, яку розгубленість він зараз відчував, як мовчала його інтуїція, що не раз рятувала його з важких ситуацій. — Повернув, але тільки тому, що не мав іншого виходу».
— Поки що ми мовчимо, але розкажемо їй перед тим, як прийдуть Вовки, — підсумував Джейк. — Перед боєм. Така угода?
Роланд кивнув.
— Якщо спершу нам доведеться битися з Балазаром — у іншому світі, — тоді розкажемо їй перед цим. Згода?
— Так, — сказав Роланд. — Добре.
— Терпіти таке не можу, — сердито пробурчав Джейк.
— Я теж.
ТРИ
Едді сидів і різьбив на ґанку в Джефордсів, неуважно слухаючи якусь плутану дідову оповідку й киваючи в правильних (як йому хотілося сподіватися) місцях, коли під’їхали Роланд і Джейк. Едді відклав ножа вбік і неквапливо спустився сходинками їм назустріч, гукнувши через плече Сьюз.
Цього ранку він почувався напрочуд добре. Страхи попередньої ночі розвіялися, як це буває з нашими найгіршими нічними жахіттями. Скидалося на те, що ці страхи, як панотцеві упирі першого й другого типу, не терпіли денного світла. Всі діти Джефордсів, живі-здорові, вийшли до сніданку. А в хліві справді недорахувалися одного поросяти. Тіан запитав у Едді й Сюзанни, чи не чули вони якихось підозрілих звуків уночі, а коли обоє заперечно похитали головами, похмуро кивнув.
— Отож. У наших краях мутанти вже майже повиводилися. Але не на півночі. Щоосені звідти приходять тічками дикі собаки. Два тижні тому вони були десь у Кальї Еміті, наступного тижня ми їх позбудемося й тоді вони вже будуть проблемою Кальї Локвуд. Вони полюють мовчки. Не те щоб тихо, але й не галасують. — Тіан потер шкіру на горлі. — Хоча вони й щось корисне зробили. Я знайшов збіса здоровецького щура. Дохлого. Йому відгризли голову, геть-чисто.
— Гидота, — скривилася Гедда, театрально відсовуючи від себе тарілку.
— Ану їж кашу, — наказала Залія. — Вона зігріє тебе, коли вивішуватимеш білизну.
— Ма-мо, чому-у-у-у?
Едді піймав Сюзаннин погляд і підморгнув їй. Вона теж підморгнула у відповідь, і він остаточно заспокоївся. Нехай вона вночі трохи погуляла. Опівночі перекусила. Закопала рештки. А ще слід було розібратися з цією її вагітністю. Авжеж. Але зрештою все владнається, Едді в цьому не сумнівався. І в світлі дня думка про те, що Сюзанна може скривдити маленьку дитину, здавалася сміховинною.
— Хайл, Роланде. Джейку. — Едді повернувся до Залії, яка вийшла на ґанок. Вона присіла у реверансі. Роланд зняв капелюха, вітаючись із нею, і знову надів. — Сей, ти виступаєш разом зі своїм чоловіком за бій з Вовками, так?
Вона зітхнула, але погляду не відвела.
— Так, стрільцю.
— Чи ти просиш про поміч і оборону?
Це питання було поставлено без жодної урочистості, мовби то було щось буденне, але серце Едді тьохнуло. Сюзаннина долоня прокралася в його руку, і він стис її. Ось воно, це питання, головне питання, і поставили його не великому фермерові Кальї, не великому скотарю і не великому бізнесменові. Його поставили простій жінці гречкосія з прилизаним і зібраним на потилиці у вузол каштановим волоссям, дружині дрібного фермера, чия шкіра, хоч і темна від природи, потріскалася і загрубіла, чия домашня сукня стала вилинялою й потоншала від частого прання. І нічого неправильного в цьому не було. Навпаки — саме так і слід було вчинити. Бо Едді вже зрозумів, що серце Кальї Брин Стерджис билося у чотирьох дюжинах малих угідь. Нехай Залія Джефордс буде їхньою