Спокута сатани - Марія Кореллі
Знову я силкувався заговорити; вигляд у нього був людяний і дружній, хоч він і оголошував себе моїм ворогом; але що означало це мерехтливе світло навколо його голови? Та гордовита слава, що горіла в його очах?
− Ти один із «щасливців» світу, − говорив він, безжально дивлячись мені просто у вічі. − Принаймні так судить про тебе світ, боти можеш купити його прихильність. Однак сили, що керують усіма світами, не судять тебе подібним мірилом: їхньої прихильності купити ти не можеш. Вони бачать тебе таким, який ти є, а не таким, за якого видаєшся. Вони бачать у тобі безсоромного егоїста, який ненастанно спотворює божественний образ Вічності, і цьому гріху нема прощення, нема порятунку від покарання. Коли хтось вивищує своє «я» над Богом і в зухвальстві цього «я» насмілюється сумніватись і заперечувати Бога, той прикликає для керування своєю долею іншу силу − силу зла, створену й підживлювану непослухом та порочністю людини, ту силу, яку смертні називають Сатаною, Князем темряви, але яку колись звали Люцифером, Князем світла…
Він зупинився, і його палкий погляд знову впав на мене.
− То чи знаєш ти мене… тепер7.
Я сидів, заціпенілий зі страху, мовчазно витріщившись на нього… Чи не є ця людина − адже він людина! − божевільною? Тільки божевільний може в такий спосіб натякати на річ надто неймовірну, надто жахливу, щоб висловити її!
− Якщо ти не знаєш мене, − вів далі він, − якщо твоя засуджена душа не пізнає мене, то це тому, що ти не хочеш пізнати. Я приходжу до людей, коли вони насолоджуються гріховним життям у навмисному самозасліпленні та марнославстві; я стаю їхнім найближчим товаришем, догоджаючи їм у їхніх улюблених пороках. Я прибираю того образу, який подобається їм і відповідає їхнім звичаям. Таким чином, вони самі ліплять з мене те, що їм до смаку, і переробляють мій вигляд згідно зі швидкоплинною модою. Упродовж усіх мінливих, повторюваних діб вони вигадували для мене химерні імена й титули; їхні вірування зробили з мене потвору − ніби уява може створити страхітливішу потвору ніж диявол у людській подобі!
Я мимохіть здригнувся: я починав невиразно розуміти жахливу суть цієї нелюдської розмови.
− Ти, Джеффрі Темпест, − людина, в яку колись було вселено думку Господа, той усепроникний вогонь, той відгомін небесної музики, що зветься генієм. Такий великий дар нечасто посилається смертному, і лихо тому, хто, діставши його, використовує цей дар тільки для себе, а не в ім'я Бога. Божественні закони лагідно скеровували тебе на шлях старанності, на шлях страждань, розчарувань, самозречення й нужди − адже тільки завдяки ним людство ушляхетнюється й прагне досконалості. Через скорботу й тяжку працю дух озброюється до бою та міцніє для перемоги. Але ти − ти плекав злобу до благословення Небес. Нужда збуджувала в тобі образу, голод завдавав тобі смутку. Однак нужда краща, ніж самовдоволене багатство; голод здоровіший, ніж пересит. Ти не хотів чекати: твої негаразди здавались тобі жахливими, твої прагнення − вартими найвищої похвали, тоді як негаразди і прагнення інших були ніщо для тебе;ти ладен був проклясти Бога й умерти. Жаліючи тільки себе, захоплюючись тільки собою й жодним іншим, із серцем, повним гіркоти, із прокляттям на вустах, ти вперто намагався знищити і свій геній, і свою душу. Саме тому до тебе явилися твої мільйони: так я зробив!
Він стояв переді мною на повний зріст; палка скорбота і презирство тьмарили блиск його очей.
− О шаленцю! Щойно прийшовши, я попередив тебе: у той самий день, коли ми зустрілись, я тобі сказав, що я не той, за кого видаюсь. Елементи Господа гриміли погрозу, коли ми укладали нашу дружню угоду. І я, коли побачив останню слабку боротьбу, останній спротив і недовіру не зовсім отупілої душі в тобі, − хіба я не наполягав, щоб ти дав волю шляхетним прагненням своєї натури? Ти − насмішник із Надприродного. Ти − той, хто знущається з Христа. Тобі посилались тисячі натяків, тобі надавались тисячі нагод зробити добро, змусити мене облишити тебе, що дало б мені бажаний відпочинок від скорботи, хвилинне полегшення мук.
Брови його похмуро зсунулись; на мить він змовк, потім повів далі:
− Тепер дізнайся від мене, хто сплів павутиння, у якому ти так охоче заплутався. Твої мільйони були моїми. Той, по кому ти їх успадкував, був жалюгідним скнарою, людиною поганою до глибини душі. Примножуючи свої багатства, він збожеволів і заподіяв собі смерть у нападі безумства. Тепер він живе знову в іншій фазі існування і знає справжню ціну золота. Ти теж пізнаєш її.
Він підійшов на два кроки ближче, ще пильніше вдивляючись.
− Ти думав, що я твій друг, − сказав він. − Ти мав би вважати мене за ворога, позаяк той, хто лестить людині за її чесноти або потурає в її пороках, є найлютішим ворогом цієї людини. Я та мої послідовники стали служити тобі, і це було тобі вигідно. Ти нічого не розумів − ти, той, хто глузує з Надприродного! Ти мало думав про жахливих працівників, які творили чудеса на твоєму святі у Віллосмірі! Ти мало думав, що готували багату учту й розливали солодкі вина злі духи!
У мене вихопився приглушений стогін жаху. Я безтямно роззирався довкола, прагнучи відшукати глибоку могилу забуття і спокою, щоб упасти в неї.
− Так, − вів далі він, − свято відповідало духові часу. Товариство, що зажерливо наїдається, товариство сліпе й нечутливе, якому прислуговує пекельний почет! Мої слуги були подібні до людей − різниця між людиною та дияволом насправді дуже мала. Це було неперевершене збіговисько! Англія повинна вписати цю знаменну подію до своїх літописів!
Чиїсь зітхання й зойки навколо дедалі голоснішали; моє тіло трусилося, думки були паралізовані. Він знову звів на мене проникливі очі з виразом безмежного жалю, здивування і зневаги.
− Що за дивну істоту зробили з мене ви, люди! − сказав він. − Якими дріб'язковими людськими атрибутами ви мене наділили! Хіба ви не знаєте, що незмінна, але вічно мінлива
