Спокута сатани - Марія Кореллі
Ріманський охоче послухався припису лікаря й віддав розпорядження повертатись до Каїра, а звідти до Александрії, причому зробив це без зволікання. Мені більше нічого не лишалось бажати, і я був сповнений вдячності за його відверте співчуття.
У короткий проміжок часу, завдяки чималим коштам, ми повернулись на нашу яхту й були на шляху, як я гадав, до Англії чи до Франції. Лючіо наполягав, щоб ми обминули береги Рив'єри; моя попередня довіра до нього майже відновилась, і я не заперечував проти цього рішення, достатньо задоволений, що мені не довелося залишити своїх кісток у населеному жахами Єгипті. Однак через тиждень або десять днів після того, як ми знову зійшли на борт «Полум'я», коли я вже добре почувався, настав початок кінця цієї незабутньої подорожі − настав у такій страхітливій формі, що я майже поринув у морок смерті або, радше, − як я скажу тепер, ґрунтовно вивчивши свій гіркий урок, − у сяйво того замогильного життя, яке ми відмовляємось визнавати, доки не зануримось у його сповнений слави або жаху вихор.
Цілий той день я стояв на палубі, насолоджуючись швидким та цікавим плаванням по гладенькому, залитому сонцем морі, а ввечері пішов до своєї каюти, почуваючись майже щасливим. Мій дух був зовсім спокійний, моя віра в мого Лючіо відновилась, і, мушу додати, знов повернулась до мене й моя колишня пихата самовпевненість. Різноманітні негаразди, яких я зазнав, почали прибирати невиразних обрисів, як справи давно минулі; я знову з задоволенням думав про силу мого фінансового становища та мріяв про нове одруження − одруження з Мевіс Клер. Я в душі заприсягся, що жодна інша жінка не стане моєю дружиною, − вона, вона, тільки вона буде моєю! Жодних утруднень на цьому шляху я не передбачав і, сповнений приємних мрій та ілюзій, швидко заснув.
Близько опівночі я прокинувся в невиразному страху й побачив, що каюта залита яскраво-червоним світлом, неначе вогнем. Першою була думка, що яхта горить; наступної секунди мене паралізувало жахом: переді мною стояла Сибілла… Сибілла, напіводягнена, в диких корчах, розмахувала руками, роблячи відчайдушні жести; обличчя її було таким, яким я бачив його востаннє, − мертвим, посинілим, потворним; її очі горіли загрозою, розпачем і застереженням мені. Навколо неї змією звивалась гірлянда полум'я… Вуста її ворушились, наче вона силкувалася заговорити, але жоден звук не вийшов з них; я настрахано дивився на неї − і раптом вона зникла… Імовірно, я втратив свідомість, оскільки коли прокинувся, стояв уже ясний день.
Але це видіння було тільки першим з багатьох подібних, і, врешті-решт, щоночі я бачив її, охоплену полум'ям; мені здавалося, що я божеволію зі страху й скорботи. Мої муки були жорстокими; однак я нічого не сказав Лючіо, який, видавалось мені, уважно стежив за мною. Я вживав снодійні ліки, сподіваючись віднайти спокій, але марно: щоразу я прокидався о певній годині та щоразу бачив цей вогненний привид своєї мертвої дружини, з відчаєм в очах та невимовленим застереженням на вустах.
І це було ще не все. Одного тихого сонячного полудня я вийшов до салону яхти − і відсахнувся, побачивши свого старого товариша Джона Керрінґтона, який сидів за столом із пером у руці, підбиваючи рахунки. Він схилився над паперами; обличчя його було вкрите зморшками й дуже бліде, але видіння було таке живе, таке реальне, що я покликав його на ім'я; він озирнувся, страхітливо посміхнувся − і зник.
Здригаючись усім тілом, я зрозумів, що до моїх тяжких днів додався ще один привид; присівши, я намагався зібратись на силі, сконцентрувати думки й поміркувати, що з цим робити. Без сумніву, я хворий; ці привиди − ознака захворювання мозку. Я мушу суворо контролювати себе, доки не дістанусь Англії, а там маю порадитись із найкращими лікарями й віддати себе під їхню опіку аж до остаточного одужання.
− А до того часу, − бурмотів я сам до себе, − я нічого нікому не скажу… навіть Лючіо. Він би тільки посміхнувся… і я б зненавидів його…
Тут я перервав себе. Чи можливо, щоб я коли-небудь зненавидів його?..
Звісно, ні.
Тієї ночі я задля різноманітності спав у гамаку на палубі, сподіваючись, що відпочинок просто неба допоможе мені позбутися нічних примар. Але мої страждання тільки посилились. О тій самій порі, що й завжди, я прокинувся… щоб побачити не тільки Сибіллу, а також, на мій смертельний жах, трьох примар, які з'являлися в моїй кімнаті в Лондоні в ніч самогубства віконта Лінтона.
Вони були такі самі, як і тоді, тільки цього разу їхні посинілі обличчя були відкриті та звернені до мене; вуста їхні не ворушились, однак я чув слово «Лихо!»: воно бриніло, наче похоронний дзвін, у небі й над морем… І Сибілла з її мертвотним обличчям, оточена полум'ям… Вона всміхалася до мене усмішкою муки й каяття… Боже! Я більше не міг цього терпіти. Зістрибнувши з гамака, я побіг на край палуби, щоб кинутися в зимні хвилі… Але там стояв Амієль з непроникним обличчям та тхорячими очима.
− Чи можу я допомогти вам, пане? − спитав він.
Я витріщився на нього, потім зайшовся в реготі:
− Допомогти мені? О ні! Ви нічим не можете допомогти. Я хочу відпочити… але я не можу спати тут… Повітря надто густе, і зірки палають жарко…
Я спинився; він дивився на мене зі своїм звичайним насмішкуватим виразом.
− Я зійду до своєї каюти, − вів далі я, намагаючись говорити якомога спокійніше. − Там я буду сам… можливо.
Знову я мимоволі дико розреготався і, відійшовши від нього непевною ходою, зійшов униз сходами, боячись озирнутися, щоб не побачити тих трьох постатей Долі, які переслідували мене.
Опинившись у каюті, я з люттю замкнув двері та з гарячковою сквапливістю схопив скриньку з пістолетами. Я вийняв один із них і зарядив. Моє серце несамовито калатало; я опустив очі додолу, боячись зустрітися з мертвими очима Сибілли. «Натиснути гачок, − прошепотів я, − і по всьому! Я буду спокійний, обважнілий, нічого не відчуватиму, нічого мені не болітиме… Жахи більше не докучатимуть мені… я засну…»
Я
