💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Фентезі » Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Читаємо онлайн Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
заговорила, лише закінчивши жувати.

— Минулої ночі я виходила, — лукава усмішка. — Нагору.

— Справді? — промовив я, не намагаючись приховати здивування. — Як тобі? Сподобалося?

— Це було прекрасно. Я позаглядала всюди, — розповіла вона, явно задоволена собою. — Бачила Елодіна.

— Майстра Елодіна? — перепитав я. Вона кивнула. — Він теж був нагорі?

Вона знову кивнула, жуючи.

— Він тебе бачив?

На її обличчі знову розквітла усмішка, з якою вона здавалася радше восьмирічною, ніж вісімнадцятирічною.

— Мене ніхто не бачить. До того ж він був зайнятий — слухав вітер. — Вона склала руки ківшиком біля рота й загукала. — Минулої ночі вітер був добрий, було що послухати, — впевнено додала вона.

Поки я намагався зрозуміти, що вона сказала, Арі доїла хліб і завзято плеснула в долоні.

— А тепер грай! — задихано попросила вона. — Грай! Грай!

Усміхаючись на весь рот, я дістав лютню з футляра. Мені годі було сподіватися на слухачів, охочіших за Арі.

Розділ п’ятдесят четвертий

Місце для горіння

— У тебе сьогодні інший вигляд, — зауважив Сіммон. Вілем буркнув на знак згоди.

— Я почуваюсь інакше, — визнав я. — Добре, але інакше.

Ми втрьох здіймали куряву на дорозі до Імрі. День був теплий і сонячний, і ми особливо не квапилися.

— Ти здаєшся… спокійним, — продовжив Сіммон і провів рукою крізь волосся. — Якби ж то я був усередині таким спокійним, як ти зовні.

— Якби ж то я був усередині таким спокійним, як зовні, — пробурмотів я.

Сіммон не став здаватися.

— Ти здаєшся міцнішим. — Він скривився. — Ні. Ти здаєшся… стисненим.

— Стисненим? — Від напруги з мене вирвався смішок, і я ще трохи розслабився. — Як людина може здаватися стисненою?

— Просто здаватися стисненою. — Він знизав плечима. — Як гвинтова пружина.

— Річ у тому, як він тримається, — пояснив Вілем, порушивши звичне для себе задумливе мовчання. — Стоїть прямо, не гне шию, плечі розправив. — Для наочності він показував рукою в бік відповідних частин тіла. — Ідучи, він торкається землі всією стопою. Не стає навшпиньки, ніби готовий побігти, чи на п’яти, ніби готовий завагатися. Він ступає твердо, заявляючи права на відповідну ділянку землі.

Мені на мить стало незручно — я спробував поспостерігати за самим собою, а такі спроби завжди марні.

Сіммон скоса на нього глянув.

— Дехто знається з Маріонеткою, еге ж?

Вілем знизав плечима, наче погоджуючись, і пожбурив камінець у дерева край дороги.

— Що це за Маріонетка, про яку ви постійно говорите? — запитав я, почасти для того, щоб відвернути увагу від себе. — Знаєте, я ж ось-ось помру від невиліковної цікавості.

— Уже хто-хто, а ти б точно від неї помер, якби це було можливо, — заявив Вілем.

— Він проводить більшу частину свого часу в Архівах, — невпевнено промовив Сім, знаючи, що торкається болючої теми. — Вас важко було б познайомити, тому що… розумієш…

Ми дісталися Кам’яного мосту, стародавньої арки з сірого каменя, що перетинала річку Ометі між Університетом та Імрі. З Кам’яним мостом, який був понад двісті футів завдовжки та вигинався на шістдесят із лишком метрів у найвищій своїй точці, було пов’язано більше історій і легенд, аніж із будь-яким іншим визначним місцем Університету.

— Плюнь на щастя, — наполегливо порадив Вілем, коли ми пішли вгору, та так і вчинив. Сіммон зробив те саме, плюнувши вбік із дитячим ентузіазмом.

Я мало не сказав: «Щастя тут ні до чого». Це були слова майстра Арвіла, які той уже понад тисячу разів строго повторив у Медиці. Якусь хвилину я смакував їх на кінчику язика, вагаючись, а тоді все ж таки плюнув.

«Еоліян» стояв у серці Імрі, його парадні двері виходили на бруковану центральну площу міста. Там були лави, кілька квітучих дерев і мармуровий фонтан, який оббризкував водою статую сатира, що гнався за групкою напіводягнених німф. Їхня спроба втекти здавалася щонайбільше символічною. Довкола походжали гарно вбрані люди, майже третина з них несли якісь музичні інструменти. Я нарахував щонайменше сім лютень.

Коли ми наблизилися до «Еоліяна», придверник трохи підняв крислатого капелюха й злегка вклонився. Він був щонайменше шість із половиною футів на зріст, сильно засмаглий і м’язистий.

— З вас один йот, паничу, — усміхнувся він, і Вілем передав йому монету.

Тоді він із тією ж сонячною усмішкою повернувся до мене. Поглянувши на мій футляр для лютні, він вигнув брову.

— Приємно бачити нове обличчя. Знаєш правила?

Я кивнув і передав йому йот.

Він повернувся й показав рукою вглиб.

— Бачиш шинквас? — Важко було не помітити п’ятдесят футів червоного дерева, що огинали віддалений кінець зали. — Бачиш те місце, де його віддалений кінець повертає до сцени? — Я кивнув. — Бачиш того, хто сидить на табуреті? Якщо зважишся попробуватися на свиріль, то поговорити треба буде з ним. Звати його Станчіон.

Ми одночасно відвернулися від зали. Я насунув лютню вище на плече.

— Дякую… — Я зупинився, не знаючи, як звати придверника.

— Деох. — Він знову розслаблено всміхнувся.

Відчувши раптовий порив, я простягнув руку.

— «Деох» означає «пити». Дозволите мені замовити вам випивку згодом?

Він нагородив мене довгим поглядом, а тоді засміявся. Це був нестримний, радісний сміх, який вискочив просто з його грудей. Він привітно потис мені руку.

— Цілком можливо.

Деох відпустив мою руку й зазирнув мені за спину.

— Сіммоне, це ти його до нас привів?

— Насправді це він мене привів. — Сіммона моя нетривала розмова із придверником, здається, збентежила, але я й гадки не мав, чому. — Не думаю, що його насправді взагалі можна кудись відвести. — Він передав Деохові йот.

— Я готовий у це повірити, — відповів Деох. — У ньому є щось таке, що мені подобається. Він трішки схожий на фейрі. Сподіваюся, він нам сьогодні зіграє.

— Я теж на це сподіваюся, — промовив я, і ми зайшли всередину.

Я якомога спокійніше оглянув «Еоліян». Зі стіни навпроти вигнутого шинквасу з червоного дерева виходила висока кругла сцена. Кілька закручених сходів вели на другий рівень, дуже подібний до балкона. Над ним було видно менший третій рівень, більше схожий на високу антресоль довкруж зали.

Довкола столів по всій залі стояли табурети й стільці. У стінних нішах ховалися лави. Симпатичні лампи впереміш зі свічками забезпечували залу природним освітленням, не псуючи повітря димом.

— Ну, це було ловко, — роздратовано промовив Сіммон. — Тейлу милосердний, перш ніж знову вдатися до якихось фокусів, постарайся мене попередити.

— Що таке? — запитав я. — Те, що було з придверником? Сіммоне, ти полохливий, як юна повія. Він був привітний. Мені він сподобався. Що поганого в тому, щоб запропонувати йому випити?

— Деох володіє цим закладом, — різко промовив Сіммон. — І його просто бісить, коли музиканти до

Відгуки про книгу Ім’я вітру - Патрік Ротфусс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: