Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— «У сільській кузні», — підказав я.
— Байдуже, — відмахнувся Сіммон. — Я маю на увазі, що він співав дуже добре. Я і сміявся, і плакав, і просто мучився. — Він кинув на мене тривожний погляд. — Але свирілі він не здобув.
Я приховав власну тривогу усмішкою.
— Ти досі не чув, як я граю, чи не так?
— Трясця, ти ж прекрасно знаєш, що ні, — пробурчав він.
Я всміхнувся. Раніше я відмовлявся грати для Вілема з Сіммоном без практики. Їхня думка була майже такою ж важливою, як і думка «Еоліяна».
— Ну, така можливість випаде тобі цього жалобка, — подражнився я. — Прийдеш?
Сіммон кивнув.
— І Вілем теж. Якщо не буде ні землетрусу, ні кривавого дощу.
Я поглянув на захід сонця.
— Мушу йти, — промовив я, спинаючись на ноги. — Без учіння нема майстерності.
Сім помахав мені рукою, і я попрямував до Їдальні, де відсидів рівно стільки, скільки мені знадобилося, щоб з’їсти свою квасолю й прожувати плаский шматок жорсткого сірого м’яса. Невеличку хлібину я взяв із собою, через що кілька студентів неподалік якось дивно на мене подивилися.
Я пішов до свого ліжка й дістав лютню зі скрині в нього в ногах. Тоді, зважаючи на чутки, про які говорив Сім, я доволі хитромудрим шляхом заліз на дах Основи, видершись угору кількома стічними трубами в затишному глухому провулку. Мені не хотілося привернути до своїх тамтешніх нічних походеньок ще більше уваги.
Коли я дістався ізольованого подвір’я з яблунею, уже остаточно стемніло. Усі вікна були темні. Я глянув униз із краю даху та побачив самі лише тіні.
— Арі, — покликав я. — Ти тут?
— Ти спізнився, — озвалася вона з ноткою докору в голосі.
— Вибач, — відповів я. — Хочеш сьогодні вилізти вгору?
Невелика пауза.
— Ні. Злізай.
— Сьогодні місяця небагато, — сказав я якомога бадьорішим тоном. — Точно не хочеш вилізти вгору?
Я почув якийсь шурхіт у живоплотах унизу, а тоді побачив, як Арі білкою видерлася на дерево. Вона пробігла краєм даху, а тоді різко зупинилася за кількадесят футів від мене.
Наскільки я здогадувався, Арі була всього на кілька років старшою за мене, точно не старшою за двадцять років. Вона носила пошарпаний одяг, який не прикривав їй руки й ноги, і була нижча за мене майже на фут. Вона була худа. Частково — просто через власну мініатюрність, але не лише через неї. Щоки в неї були запалі, а оголені руки були неприродно кощавими. Її довге волосся було таким тонким, що тягнулося за нею, пливучи в повітрі, наче хмаринка.
Я виманив її зі схованки далеко не одразу. Я здогадувався, що хтось підслуховує мої вправи на подвір’ї, але перш ніж я її помітив, минуло майже два витки. Побачивши, що вона напівжива від голоду, я почав приходити з усіма харчами, які тільки міг поцупити з Їдальні, і залишати їй. І все одно вона долучилася до мене на даху, поки я вправлявся в грі на лютні, аж за виток після цього.
В останні кілька днів вона навіть почала розмовляти. Я очікував, що вона буде похмурою й підозрілою, але це було максимально далеко від істини. Вона була ясноокою і завзятою. Хоча я, бачачи її, мимоволі згадував самого себе в Тарбієні, між нами було мало справжньої схожості. Арі була бездоганно чиста й сповнена радості.
Вона не любила ні відкритого неба, ні яскравого освітлення, ні людей. Гадаю, вона була студенткою, яка з’їхала з глузду і втекла під землю, поки її не запроторили до Гавані. Я дізнався про неї небагато, бо вона досі була сором’язливою й норовливою. Коли я запитав, як її звати, вона дременула назад, під землю, і повернулася лише за кілька днів.
Тож я обрав їй ім’я — Арі. Хоча в глибині душі вважав її своєю маленькою місячною фейрі.
Арі підійшла ще на кілька кроків, зупинилася, зачекала, а тоді знову кинулася вперед. Вона зробила так кілька разів, поки не опинилася переді мною. Сама застигла на місці, а її волосся здійнялося в повітря, оточивши її німбом. Обидві руки вона тримала перед собою, під самісіньким підборіддям. Простягнула одну руку й потягнула мене за рукав, а тоді прибрала її.
— Що ти мені приніс? — схвильовано запитала вона.
Я всміхнувся.
— А що ти мені принесла? — лагідно подражнився я.
Вона всміхнулася й викинула руку вперед. У місячному сяйві щось зблиснуло.
— Ключ, — гордо заявила вона й тицьнула його мені.
Я його взяв. Відчув його приємну важкість у руці.
— Він дуже гарний, — сказав я. — Що він відмикає?
— Місяць, — відповіла вона цілком серйозно.
— Це, певно, корисно, — промовив я, оглядаючи його.
— Я так і подумала, — сказала вона. — Тоді, якщо в місяці є двері, ти зможеш їх відчинити. — Вона сіла на даху, схрестивши ноги, і всміхнулася мені на весь рот. — Щоправда, я б не заохочувала таку необачну поведінку.
Я сів навпочіпки й відкрив свій футляр із лютнею.
— Я приніс тобі хліба. — Я простягнув їй темну ячмінну хлібину, загорнуту в шматок тканини. — І пляшку води.
— Це теж дуже мило, — люб’язно визнала вона. В її руках пляшка здавалася дуже великою. — Що у воді? — запитала вона, витягнувши корок і зазирнувши всередину.
— Квіти, — відповів я. — І та частина місяця, якої сьогодні немає в небі. Я й її туди закинув.
Вона підняла очі.
— Я вже казала про місяць, — нагадала вона з ноткою докору.
— Тоді просто квіти. І сяйво зі спини бабки. Я хотів узяти шматочок місяця, але зміг роздобути лише сяйво синьої бабки.
Вона підняла денце пляшки й трохи надпила.
— Чудово, — промовила вона, прибравши кілька пасом волосся, що зависли в неї перед обличчям.
Арі розклала тканину й почала їсти. Вона відривала від хлібини невеличкі шматочки й делікатно їх жувала, так, що все це чомусь здавалося вишуканим.
— Я люблю білий хліб, — невимушено зізналася вона, коли її рот тимчасово звільнився.
— Я теж, — відповів я, опустившись і сівши. — Коли можу його роздобути.
Вона кивнула й оглянула зоряне нічне небо та півмісяць у ньому.
— А ще люблю, коли хмарно. Але зараз теж нічого. Затишно. Як у Піднизі.
— У Піднизі? — перепитав я. Вона рідко бувала такою багатослівною.
— Я живу в Піднизі, — спокійно промовила Арі. — Він повсюди.
— Тобі там подобається?
Аріні очі запалали.
— Святий Боже, так, там чудово. Ним можна довіку милуватися. — Вона повернулася до мене. — У мене новина, — грайливо повідомила Арі.
— Яка саме? — запитав я.
Вона відкусила ще й
