Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
А ще — Естер. Ото вже ви здивуєтеся! Те, що я розповім, стане для вас цілковитою несподіванкою. Принаймні для мене стало. Я отримала листа від Еммануїла Дрейка. Чесно кажучи, я вже й забула про того пана, а він тим часом продовжував свої пошуки — поволі, методично — і, як це не дивно, врешті-решт знайшов слід Естер Барроу. Отже, містер Дрейк писав:
…Мене збив з пантелику отой італійський слід. Адже насправді гувернантка поїхала зовсім в інший бік — до Америки! Упродовж року Естер працювала діловодом університетського невролога, а рік по тому до неї приєднався — здогадайтеся хто? Лікар Модслі! Його дружина померла (нічого підозрілого, звичайний грип, я ретельно перевірив), і за кілька днів після похорону він уже плив на кораблі. Це було кохання. Вони обоє вже померли, але встигли прожити довге й щасливе життя. У них народилося четверо синів. Один з них написав мені, а я вислав йому оригінал щоденника його матері. Не впевнений, що нащадок зможе розібрати в ньому більше від одного слова з десяти, а якщо він звернеться до мене по пояснення, то я розповім йому, що його мати знала його батька ще в Англії, коли той ще мав перший шлюб. Якщо ж він не цікавитиметься, то я нічого йому і не пояснюватиму.
До свого листа син Естер додав перелік спільних наукових публікацій своїх батьків. Вони займалися науково-дослідницькою діяльністю й опублікували десятки праць, які високо оцінила наукова спільнота (до речі, жодна з цих праць не стосувалася теми двійнят; гадаю, що Естер і лікар Модслі знали, коли слід поставити крапку). Ці праці виходили під спільним підписом: доктор Е. Модслі, місіс Е. Дж. Модслі.
Ви спитаєте, чому Е. Дж.? Виявляється, друге ім’я Естер було Джозефіна…
Про що ще вам би хотілося дізнатися? Хто доглядає кота на ймення Привид? Відповідаю. Кіт на ймення Привид перебрався до мене й живе тепер у книжковій крамниці. Сидить собі на полицях там, де є вільне місце, а коли на нього натрапляють відвідувачі, то він сприймає їхні здивовані погляди спокійно і незворушно. Час від часу він сидить на підвіконні, але недовго: його бентежать автомобілі, перехожі, власне вулиця й будівля напроти. Я показала йому короткий шлях через алею до річки, але він його зневажливо ігнорує.
— А ти як думала? — каже батько. — Річка йоркширському коту ні до чого. Йому б торф’яниками погуляти.
Гадаю, батько має рацію. Сповнений приємних сподівань, кіт вистрибує на підвіконня, приглядається, а потім обертається і довго не зводить з мене розчарованого погляду.
Мені неприємно усвідомлювати, що він тужить за домом.
Якось до нашої крамниці завітав лікар Кліфтон. Він сказав, що опинився проїздом у нашому місті, згадав про крамницю мого батька і визнав за потрібне зайти, хоча не надто сподівався знайти в нас те, що його цікавило: рідкісну книжку, присвячену медицині вісімнадцятого століття. Сталося так, що саме ця книжка у нас була, і вони з батьком довго і приязно її обговорювали, хоча книгарня вже давно зачинилася.
Щоб якось віддячити, лікар Кліфтон запросив нас повечеряти у ресторан. Це було так приємно! Він мав їхати за день, тож батько запросив його наступного вечора повечеряти з нашою родиною.
У кухні мати сказала мені:
— Цей лікар — приємний мужчина, Марґарет. Дуже приємний.
Наступного дня ми з лікарем Кліфтоном пішли прогулятися біля річки, але цього разу ми були тільки удвох: батько був надто зайнятий складанням листів. Я розповіла лікареві історію енджелфілдської примари. Він уважно слухав, а коли я закінчила, довгий час не ронив ані слова.
— Пам’ятається, я бачив оту скриньку зі скарбами, — нарешті мовив лікар. — Як же їй вдалося уникнути пожежі?
Я спантеличено зупинилася й замислилася.
— Знаєте, я ніколи про це і не думала.
— Мабуть, це назавжди залишиться таємницею.
Він узяв мене за руку, і ми пішли далі.
Але повернімося до попередньої теми — до кота Привида і його туги за батьківщиною. Коли лікар Кліфтон увійшов до батькової крамниці і побачив, що кіт сумує, він запропонував забрати його й відвезти на батьківщину, до Йоркширу. Але ця пропозиція, якою б слушною вона не була, вкинула мене у стан болісної розгубленості. Бо я не певна, чи зможу так легко розлучитися з Привидом. Кіт, безперечно, поставиться до моєї відсутності так само стримано, як і до зникнення міс Вінтер, — на те він і кіт; але ж я — людина, я вже встигла звикнути до нього і тому хотіла б залишити його при собі.
У листі до лікаря Кліфтона я виклала ці свої почуття, а у відповідь лікар запросив погостювати нас обох — Привида й мене. Запросив нас на місяць, коли надійде весна. А за місяць багато чого можна встигнути!
Лікар Кліфтон висловив сподівання, що наприкінці мого візиту ми, певно, знайдемо взаємоприйнятний вихід. Я теж сподіваюся, що життя кота на ймення Привид матиме щасливе продовження.
А ось тепер — точно все.
Постскриптум
Або майже все.
Тільки-но здається, що вже кінець, як раптом виявляється, що зовсім ні.
До мене завітала гостя.
Першим її помітив Привид. Я щось мугикала собі під ніс, збираючись у подорож на запрошення лікаря Кліфтона. Розкрита валіза лежала на ліжку. Кіт тупцював сюди-туди: то входив у валізу, то виходив з неї, розмірковуючи, чи треба йому вмощуватися серед моїх шкарпеток та светрів.
Аж раптом він закляк на місці, нашорошив вуха і спрямував погляд повз мене на двері.
Вона з’явилася не як золотокрилий ангел і не як вкритий саваном привид смерті. Моя гостя була такою ж самою, як і я: темноволоса, досить висока і худорлява. Зустрівши цю жінку на вулиці, ви б не звернули на неї уваги.
Мені хотілося поставити їй сотні, тисячі запитань, але я була така приголомшена, що не в змозі
