Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Стежиною, яка заросла травою, ми пройшли між могилами, згребли з лавки сніг і сіли. Аврелій занурив руку в кишеню і видобув звідти два тістечка. Одне він машинально подав мені, а в друге вп’явся зубами сам.
— Це ви мені принесли? — спитав він, поглянувши на урну. — Нею й завершується моя історія?
Я подала йому урну.
— Яка легка! Як повітря. Тим не менш… — Аврелій зробив жест, намагаючись зобразити, як йому тяжко на душі, і хотів був продовжити фразу, але змовк, поставив урну на землю і знову вп’явся зубами в тістечко.
З’ївши все до крихти, він нарешті заговорив знову.
— Якщо вона була моя мати, то чому я був не з нею? Чому не помер разом із нею тут, в Енджелфілді? Чому це вона віднесла мене до будиночку місіс Лав, а сама повернулася до палаючого маєтку? Чому? У цьому немає сенсу.
Аврелій підвівся, зійшов з головної алеї і рушив вузьким лабіринтом між могилами. Я пішла за ним. Нарешті він зупинився біля могили, яку я вже бачила раніше, і поклав на неї принесені із собою квіти. Це був простий, безхитрісний надгробок.
Джоанна Мері Лав
Повік незабутня
Бідолашний Аврелій! Він був такий стомлений! Він ніяк не відреагував, коли я взяла його під руку. Але за мить розвернувся і поглянув на мене.
— Краще не мати історії взагалі, аніж мати таку, що безперервно змінюється. Усе життя я переслідував свою історію, і мені ніяк не вдавалося спіймати її. От телепень! Ганявся за своєю історією, коли поруч була місіс Лав, яка мене так любила!
— Я ніколи не сумнівалася, що вона вас любила.
«Місіс Лав була для Аврелія доброю матір’ю. Кращою, ніж будь-хто із двійнят», — подумалось мені.
— Може, ліпше нічого і не знати? — обережно підкинула я думку.
Він перевів погляд з надгробка на бліде небо.
— Ви й справді так вважаєте?
— Ні.
— А навіщо ж ви тоді це кажете?
Я висмикнула змерзлу руку з-під його руки і засунула її в рукав свого пальта.
— Так уважає моя мати. Вона гадає, що невагома, незначуща історія є кращою за тяжку й сумну.
— Ага. Отже, ваша історія — тяжка й сумна?
Я хотіла була змовчати, та коли мовчанка надто затяглася, стала розповідати Аврелієві свою власну історію.
— У мене була сестра, — почала я. — Близнючка.
Аврелій повернувся і поглянув на мене. Його широкі й дужі плечі чітко окреслилися на тлі зимового неба. Він стояв і мовчки слухав, поки я виливала йому душу.
— Ми народилися з’єднаними. Ось тут… — і я провела рукою по тому місці, де в мене був шрам. — Вона не могла вижити без мене. Їй потрібно було, щоб моє серце билося для неї. А я не могла жити з нею. Вона виснажувала мої сили. Нас роз’єднали, і моя сестра померла.
Моя друга рука накрила ту, яка трималася за шрам, і сильно її притисла.
— Моя мати ніколи не розповідала мені про це. Гадала, що буде краще, коли я не знатиму.
— Бо віддавала перевагу невагомим і незначущим історіям.
— Так.
— Але ви все одно знаєте вашу.
Я притисла руку ще дужче.
— Дізналась абсолютно випадково.
— Вибачте, — мовив Аврелій.
Він узяв обидві мої руки у свою величезну долоню, другою рукою пригорнув мене до себе. Моє вухо притислося до його грудей, і крізь одіж я почула пульсування його серця. Так б’ється людське серце, подумала я. Он воно як!
І я стояла та слухала.
А потім відхилилася.
— А знати — краще? — спитав мене Аврелій.
— Важко сказати. Але коли вже дізнаєшся, то вороття нема.
— А мою історію ви знаєте?
— Так.
— Знаєте мою правдиву історію?
— Так, знаю.
Аврелій майже не вагався. Просто зробив глибокий вдих — і відразу наче трошки побільшав.
— Ну що ж, тоді розповідайте, — попросив він.
І я розповіла. Поки я говорила, ми йшли, а коли скінчила, то помітила, що ми опинилися саме в тому місці, де крізь білий сніг пробилися перші проліски.
Тримаючи в руках урну, Аврелій завагався.
— Мені здається, що це супроти правил.
— Мені теж так здається. Але що ми можемо зробити?
— Мабуть, правила втрачають свою чинність у подібних випадках, еге ж?
— Те, що ми задумали, — єдино правильний вихід.
— Тоді до справи.
Кухонним ножем ми видовбали в мерзлій землі отвір над труною жінки, яку я знала як Еммеліну. Аврелій висипав у ямку вміст урни, й ми засипали попіл землею. Потім Аврелій утоптав землю своєю величезною вагою, а зверху ми знову поклали квіти, щоб ніхто нічого не помітив.
— Коли сніг розтане, все зрівняється, — сказав він.
І струсив сніг зі своїх штанів.
— Аврелію, це ще не вся ваша історія.
Я повела його до протилежного боку цвинтаря.
— Про свою матір ви вже знаєте. Але ж у вас був і батько. — І я вказала на надгробок Амброса. — Оце і є оті А і S, що ви мені їх показували. То було його ім’я. То була його торба. У ній він носив дичину. Ось чому там виявилося перо.
Я зробила паузу. Бо сказано і так забагато, щоб Аврелій встиг усе це швидко усвідомити.
Через кілька хвилин він кивнув, і я продовжила:
— Ваш батько був доброю людиною. Ви вдалися в нього.
Здивований Аврелій широко розкрив очі.
Ще одна новина. Ще одна втрата.
— Отже, мій батько теж помер. Так жаль…
— Це ще не все, — лагідно мовила я.
Аврелій поволі перевів на мене погляд, і я прочитала в ньому страх, що історії його втрат не буде кінця.
Я взяла його за руку. І заспокійливо посміхнулася.
— Уже після того як ви з’явилися на світ, Амброс одружився. І в нього народилася ще одна дитина.
Аврелій не відразу збагнув сенс сказаного, а коли збагнув, то стрепенувся від захвату, і його велетенське тіло ожило від радісного передчуття.
— Ви хочете сказати… що у мене… і вона… чи він… чи все ж таки вона…
— Так! Вона! У вас є сестра!
Його лице розпливлося у широкій посмішці.
Я вела далі:
— І в неї теж народилися діти. Хлопчик та дівчинка!
— Небіж! І небога!
Я взяла його за руки, щоб вони не трусилися від радісного хвилювання.
— Це — родина, Аврелію. Ваша родина. І ви з ними вже знайомі. Вони чекають
