Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Ніхто не звертає на мене уваги.

Ніким не помічена, я стою осторонь від місця, де все вирує. Може, я й справді ніхто? Може, мене не видно взагалі? Може, я загинула у вогні, але поки що цього не усвідомила? А може, я та, хто я завжди й була, — примара?

Аж ось якась жінка випадково помічає мене.

— Погляньте, — кричить вона, вказуючи на мене, — вона тут!

І люди повертаються до мене. Здивовано витріщаються. Одна з жінок біжить сказати про мене чоловікам. Ті відводять погляди від пожежі і теж починають дивитися у мій бік.

— Слава Богу! — каже хтось.

Я розтуляю рота, хочу щось сказати — але мені бракує слів. І я не кажу нічого. Просто стою, ворушу губами, а з них — ані звуку.

— Не треба нічого говорити.

Це біля мене вже опинився лікар Модслі.

Я невідривно дивлюся на дівчину, що лежить на галявині.

— Вона буде жити, — каже лікар.

Я переводжу погляд на будинок.

Там — вогонь. А у вогні — мої книжки. Думати про це нестерпно. Я згадала сторінку з «Джейн Ейр» — зібгані у жмут слова, які я врятувала від погребального кострища й віднесла разом із дитинчам до жінки, що живе у лісі.

І я заплакала.

— У дівчини шок, — каже лікар одній із жінок. — Одягніть її у щось тепле й побудьте з нею, а я тим часом подбаю, щоб її сестру занесли до карети швидкої допомоги.

До мене підходить якась жінка і починає співчутливо квоктати. Потім знімає з себе пальто, ніжно, як малу дитину, загортає мене в нього і стиха мимрить:

— Заспокойся, бідолашечко, все буде добре, твоя сестричка видужає…

Дівчину, що лежить на траві, піднімають і кладуть на ліжко в кареті швидкої. Потім садовлять туди й мене — напроти ліжка. І везуть нас до шпиталю.

Вона дивиться перед собою. Очі — широко розкриті, невидющі. Поглянувши раз, я намагаюся більше на неї не дивитися.

Лікар швидкої схиляється над нею і, пересвідчившись, що вона дихає, повертається до мене:

— А що в тебе з рукою, га?

Я стискаю праву руку лівою, мій розум не сприймає болю, але тіло видає таємницю.

Лікар бере мою руку, і я дозволяю йому розтиснути мені пальці. На долоні — глибоко впечений знак. Знак від ключа.

— Нічого, загоїться, — каже він мені. — Не турбуйся. А ти Аделіна чи Еммеліна?

Я мовчу.

Лікар киває іншому лікареві:

— Ти не знаєш, котра з них Еммеліна?

Я не в змозі відповісти, я не відчуваю свого тіла, не можу поворухнутися.

— Менша з тим, — каже лікар. — Згодом дізнаємося. На все свій час.

І починає бубоніти собі під ніс:

— Аделіна — Еммеліна, Еммеліна — Аделіна. П’ятдесят на п’ятдесят, еге ж? Та нічого, все з’ясується саме собою.

Шпиталь. Двері швидкої розчиняються. Скрізь — галас і біганина. Кинуті на ходу фрази. Знервовані вигуки. Ноші ставлять на возик із коліщатами й швидко кудись везуть.

Крісло на колесах. Руки на моїх плечах:

— Сідай, серденько.

Крісло кудись котять. Ззаду мене чути голос:

— Не хвилюйся, дитино, ми вилікуємо тебе і твою сестру. Тепер ти у безпеці, Аделіно.

* * *

Міс Вінтер заснула.

Я подивилася на її ледь-ледь відтулений рот, трохи впалий і припухлий, як у малої дитини. На жмуток неслухняного волосся, що ніяк не хотів рівно прилягати до скроні. Уві сні вона здавалася дуже-дуже старою — і дуже-дуже молодою. Із кожним подихом ковдра то здіймалася, то знов опускалася на її худорляві плечі, при цьому злегка чіпляючись облямованим краєм за підборіддя. Міс Вінтер було байдуже, але я все одно нахилилася, підібрала краї ковдри й поправила пасмо сивого волосся на її скроні.

Міс Вінтер і не поворухнулася.

«Вона спить, — подумала я, — чи вже знепритомніла?»

Не знаю, скільки я потім просиділа, спостерігаючи за нею. У кімнаті був годинник, але рух його стрілок значив так само мало, як і розкисла географічна мапа, що плаває на морській поверхні. Я сиділа із заплющеними очима і не спала, наче мати, що пильнує дихання своєї дитини. А час — хвиля за хвилею — накочувався на мене.

Не знаю, як описати те, що сталося потім. Може, у мене від втоми почалися галюцинації? Може, я заснула, і все це мені наснилося? Чи міс Вінтер і справді сказала своє останнє слово?

— Я перекажу вашій сестрі те, що ви хотіли їй сказати.

Від несподіванки я аж сіпнулася й розплющила очі. Але очі міс Вінтер були заплющені. Мені здалося, що вона й досі спить глибоким, спокійним сном.

Я не помітила вовка, коли той прийшов. Я його не почула. Знаю тільки одне: невдовзі перед світанком стало незвично тихо, і я збагнула, що в кімнаті чути лише одне дихання — моє.

Початок

Міс Вінтер померла, а сніг за вікном усе падав і падав.

Прийшла Джудіт, і ми з нею стали біля вікна, вдивляючись у зловісне нічне небо. Згодом поява білого відтінку на ньому сповістила про прихід ранку, й економка сказала, щоб я йшла спати.

Прокинулася я надвечір.

Сніг, який вже встиг упоратися з телефонною лінією, тепер підбирався до підвіконь, до половини засипавши двері. Він відрізав нас від решти світу надійно, мов тюремний ключ. Міс Вінтер удалося втекти; вдалося втекти і тій жінці, яку Джудіт називала Еммеліною, а я воліла не звати на ім’я. Решта ж — Джудіт, Моріс і я — опинилися у пастці.

Кіт нервував. Причиною його занепокоєння став сніг: котові не сподобалася зміна у зовнішньому вигляді його всесвіту. Він стрибав із підвіконня на підвіконня і заклично нявчав, звертаючись до Джудіт, Моріса та до мене, наче відновлення статус-кво беззаперечно перебувало у нашій юрисдикції. Натомість смерть хазяйки стала для нього подією вкрай незначущою, якщо він узагалі її помітив.

Снігова блокада наче розширила часові межі всередині будинку, і ми — кожен по-своєму — коротали наше вимушене неробство. Джудіт незворушно куховарила, поралася в буфетах, а коли запас роботи вичерпався, почала робити манікюр і косметичні маски. Моріс, роздратований вимушеним ув’язненням і неможливістю працювати в парку, без кінця розкладав пасьянс, але коли йому довелося пити чай без молока, то не витримав і дав волю своїм емоціям; тож довелося Джудіт зіграти з ним партію в дурня, щоб заспокоїти його нерви.

Що ж до мене, то я два дні писала