Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Одна паперова кулька докотилась аж до мене; я нагнулася й підібрала її.
О, це жахливе відчуття дотику до понівеченого паперу! Покалічені, поламані слова стирчать на всі боки, вже пусті, позбавлені змісту… Який жах! Серце моє стислося від розпачу.
А потім мене охопив гнів. Підхопив, як тріску, і потягнув у вир, де я не могла ні бачити, ні дихати, ні чути. Зашумів у мене в голові, як збурений штормом океан. Мені схотілося заволати, вискочити зі схованки й накинутися на Аделіну, завдаючи їй несамовитих ударів… Але я тримала в руках безцінний скарб Еммеліни, тож нічого не могла вдіяти — просто стояла й тремтіла, і по моїх щоках котилися сльози. А тим часом її сестра знущалася з мого скарбу. Паплюжила його.
Нарешті вона зупинилася і вдоволено поглянула на споруджене кострище. Та як не крути, а все одно воно було недоладним. Схибленим, як і сама Аделіна. Усе шкереберть, як сказала б Хазяйка. Це вогнище ніколи не розгориться, бо папір треба підкладати під низ. Та навіть якби Аделіна склала все так, як слід, воно б усе одно не загорілося: вона не мала сірників. А якби й мала, то однаково не спромоглася б здійснити задуманого: адже хлопчик, який мав стати жертвою, був у моїх руках.
Але найбільшим безумством Аделіни було ось що. Припустімо, що я б нічого тієї ночі не помітила, не змогла б її зупинити. Припустімо, що я б не змогла врятувати хлопчика, і він би згорів живцем. Невже Аделіна могла хоч на хвилину уявити, що спалення сестриної дитини допоможе їй повернути любов і відданість сестри?!
Це було божевільне бажання психічно хворої людини.
Дитинча знову заворушилося в мене на руках і розтулило ротик, щоб запхикати. Що ж робити?
Поки Аделіна стояла до мене спиною, я потихеньку вийшла з кімнати і кинулася до кухні.
Спочатку треба надійно убезпечити немовля, а вже потім розбиратися з Аделіною, подумала я. Мій мозок запрацював із шаленою швидкістю, перебираючи можливі варіанти. Не буде більше Еммеліна любити свою сестру, коли дізнається, що та збиралася скоїти. Не буде більше Аделіни — ні для неї, ні для мене. Ми скажемо поліції, що це вона вбила Джона-копача, і її заберуть до в’язниці. Ні, так не годиться! Краще ми скажемо їй, щоб вона забиралася геть з Енджелфілду, а то ми розповімо поліції… Ні, так теж не годиться. І раптом я придумала! З Енджелфілду заберемося ми! Так, саме так! Ми з Еммеліною поїдемо звідси, візьмемо із собою малюка і заживемо новим життям — без Аделіни, без Енджелфілду, але разом, одна з одною.
Ця думка була настільки простою і ясною, що мені стало дивно, як же це я раніше не здогадалася?..
Ось на гачку кухонних дверей висить Амбросова єгерська торба. Я хутко розстебнула її і загорнула малюка в брезентові нутрощі. Блискуче майбутнє уявляється таким близьким і досяжним, що здається реальнішим за похмуре сьогодення, тож я кладу всередину сумки ще й сторінку з «Джейн Ейр» (щоб не пропала), а також ложку з кухонного столу. Усе це стане нам у пригоді на шляху до нового життя.
Куди ж тепер? Кудись недалеко від будинку, де малий був би у безпеці і де було б достатньо тепло, щоб він не змерз за ті кілька хвилин, які знадобляться, щоб повернутися й переконати Еммеліну піти зі мною…
Тільки не до каретного сараю. Аделіна інколи туди забрідає. Тоді — до церкви. Туди ця навіжена не ходить ніколи.
І я побігла під’їзною алеєю — через цвинтарну браму — до церкви. Там біля передніх рядів лавок були невеличкі килимові подушечки, щоб ставати навколішки під час служби. Я змостила з них тимчасове ліжечко і поклала туди брезентову торбу з малюком.
А тепер мерщій назад, до будинку.
Та коли я була майже поруч, моє майбутнє пропало.
Раптом пролунав глухий вибух, з вікон полетіли осколки шибок, і по бібліотеці поповзло — неначе живе — зловісне яскраве полум’я. Потім одна за другою від високої температури почали вибухати всі інші бляшанки з гасом, розбризкуючи по кімнаті тисячі цівок рідкого вогню.
І на цьому вогненному тлі промайнули дві постаті.
Еммеліна!
Я кинулася бігти. Запах горілого вдарив мені у ніздрі ще на вході до зали, хоча кам’яна підлога і стіни залишалися прохолодними — для вогню тут поживи немає. Але у дверях бібліотеки я мимоволі зупинилася: язики вогню ганяються один за одним по шторах від підлоги до стелі, полиці з книжками палають, камін узагалі скидається на переддвер’я пекла… А в центрі кімнати — двійнята. Від превеликого здивування я аж завмерла на якусь мить, попри вогонь і жар. Еммеліна, ця пасивна, покірлива й слухняна Еммеліна відчайдушно гамселила свою схиблену сестричку, відповідаючи ударом на удар, хвицанням на хвицання, укусом на укус. Раніше вона ніколи не давала Аделіні відсічі, а тепер зробила це. Помщаючись за свою дитину.
А над їхніми головами — один спалах вогню за іншим: то вибухали каністри з гасом, посилаючи вниз вогненний дощ.
Я хотіла розтулити рота й гукнути Еммеліні, що її малюк у безпечному місці, але поперхнулася, вдихнувши розпечене димне повітря, й закашлялася. Перестрибуючи через вогонь, я уникаю його, ухиляюся, коли палаюче шмаття падає на мене згори, збиваю його руками на своїй одежі. Ось я нарешті дісталася до того місця, де щойно були сестри, але крізь густий дим мені нічого не видно; я наосліп мацаю поперед собою руками.
Мій дотик налякав двійнят, і вони відразу ж відсахнулися одна від одної.
У якусь мить я побачила Еммеліну, побачила чітко, і вона теж побачила мене. Я хапаю її за руку і тягну за собою — через вогонь, через дим — і ми врешті-решт дістаємося дверей. Але коли Еммеліна розуміє, що я хочу зробити, — забрати її від вогню в безпечне місце, — вона зупиняється. Я смикаю її за руку.
— Із ним усе гаразд. Він у безпеці. — Мої слова схожі на каркання, але їх принаймні можна розібрати.
Але чому ж вона мене не розуміє?
Я знову спробувала пояснити.
— Твій малюк… Я врятувала його.
Чи вона й справді
