Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Тут до мене дійшло. Приспів «Тіма Десять Кранів» раптом поєднався з рунами, які я вивчав у Каммара останні кілька днів.

«Уле» і «дох»

Усе єднає,

«Кел» знаходить,

«Ре» шукає,

«Ґеа» — ключ,

«Те» — замок,

«Ресін» — камінь,

«Песін» — струмок…

Я не встиг просунутися далі, бо пролунав шостий дзвін. Цей звук вирвав мене з задуми. Але коли я простягнув руку, щоб не впасти, вона торкнулася не листя з багном. Вона торкнулася круглого, твердого й гладенького предмета — зеленого яблука.

Я вийшов із живоплоту й попрямував до північно-західного кутка, де росла яблуня. На землі не було жодного яблука. Для цього було зарано. Ба більше, залізна решітка була на протилежному боці маленького подвір’я. Воно не могло відкотитися так далеко. Швидше за все, його принесли.

Не знаючи напевне, що й думати, але знаючи, що я спізнився на вечірню зміну в Промислі, я видерся на яблуню, підібрав свою лютню й поквапився до Кілвінової майстерні.

Тієї ж ночі я поклав на музику решту рун. На це пішло кілька годин, але коли я закінчив, у мене в голові ніби з’явилася довідкова таблиця. Наступного дня Каммар влаштував мені вичерпний двогодинний іспит, і я його склав.

На наступному етапі навчання в Промислі я став учнем Манета, старого студента зі скуйовдженим волоссям, з яким я познайомився у свої перші університетські дні. Манет навчався в Університеті вже майже тридцять років, і всі знали його як вічного е’ліра. Але хоч у Манета й було таке звання, як у мене, він мав більше практичного досвіду роботи в Промислі, ніж будь-який десяток вищих за званням студентів разом узятих.

Манет був терплячим й уважним. Він навіть нагадував мені мого колишнього вчителя, Абенті. От тільки Абенті блукав світом, як невгамовний мідник, а Манет, як усі знали, понад усе бажав залишитися в Університеті до кінця життя, якщо йому це вдасться.

Манет почав з малого, навчивши мене простих формул з тих, які потрібні для двічі зміцненого скла й теплових воронок. Під його опікою я вивчав рукотворство так само швидко, як і все інше, і невдовзі ми взялися за складніші роботи, на кшталт тепложерів і симпатичних ламп.

Рукотворчі роботи дійсно високого рівня, на кшталт симпатичних годинників або гвинтокрутів, досі були мені недоступними, але я знав, що це — лише питання часу. На жаль, усе вказувало на те, що часу було обмаль.

Розділ п’ятдесят другий

Горіння

Те, що в мене знову була лютня, означало, що музика до мене повернулася, але я швидко усвідомив, що три роки в ній не вправлявся. За останні два місяці мої руки завдяки роботі в Рукотворні зміцніли й стали сильнішими, але не зовсім так, як треба. Лише за кілька виснажливих днів я навчився спокійно грати бодай годину поспіль.

Можливо, я просувався б швидше, якби не був такий заклопотаний іншою наукою. Я щодня проводив по дві години в Медиці, бігаючи або стоячи, у середньому по дві години щодня присвячував лекціям і шифруванню в Математичній, а також три години навчався в Манета в Промислі, вивчаючи професійні хитрощі.

А ще була вища симпатія, яку викладав Елкса Дал. Поза заняттями Елкса Дал був харизматичним, говорив тихо, а у відповідному настрої міг і трохи посмішити. Але викладаючи, він поводився то як божевільний пророк, то як барабанщик, який керує рабами на галері. Я щодня витрачав на його заняттях ще три години часу, а сил — як за п’ять годин.

Разом з оплачуваною роботою в Кілвіновій майстерні це практично не залишало мені часу на їжу, сон і навчання, не кажучи вже про те, щоб приділяти лютні стільки часу, на скільки вона заслуговувала.

Музика — горда, норовлива кохана. Приділяйте їй стільки часу та уваги, наскільки вона заслуговує, — і вона ваша. Згордуйте нею — і настане такий день, коли вона не відповість на ваш поклик. Тож я почав спати менше, щоб приділяти їй стільки часу, скільки вона потребує.

Проживши так один виток, я втомився. Три витки я ще тримав себе в руках, але тільки завдяки похмурій, упертій рішучості. Десь біля п’ятого витка в мене почали проявлятись очевидні ознаки вигоряння.

Саме того п’ятого витка мені випала рідкісна нагода насолодитися спільним обідом з Вілемом і Сіммоном. Вони обідали в корчмі неподалік. Я не міг дозволити собі заплатити один драб за яблуко й пиріжок з м’ясом, тож потай виніс із Їдальні трохи ячмінного хліба та хрящувату ковбаску.

Ми сиділи на кам’яній лаві під флагштоком, біля якого мене відшмагали. Після шмагання це місце вселяло в мене жах, але я примусив себе посидіти там, щоб довести собі, що я це можу. Після того як це перестало мене нервувати, я став сидіти там, тому що мене веселили погляди студентів. Тепер я сидів там, бо мені було зручно. Це було моє місце.

А позаяк ми проводили чимало часу разом, воно також стало місцем Вілема та Сіммона. Якщо вони і вважали мій вибір дивним, то мовчали про це.

— Тебе щось не дуже було видно, — сказав Вілем, жуючи шматочок м’ясного пиріжка. — Ти хворів?

— Еге ж, — саркастично озвався Сіммон. — Прохворів цілий місяць.

Вілем гнівно зиркнув на нього й забурчав, на мить нагадавши мені Кілвіна.

Побачивши вираз його обличчя, Сіммон розсміявся.

— Віл чемніший за мене. Б’юсь об заклад, що ти весь свій вільний час витрачав на прогулянки до Імрі та назад. Залицявся до якоїсь неймовірно привабливої дівчини-барда. — Він показав жестом на футляр з лютнею, який лежав біля мене.

— Судячи з вигляду, він перехворів. — Вілем поглянув на мене критичним оком. — Твоя жінка про тебе не піклувалася.

— Це в нього любовні муки, — зі знанням справи промовив Сіммон. — Не можеш їсти. Не можеш спати. Думаєш про неї, коли мусиш намагатися завчити шифр.

Я не знав, що мені й сказати.

— Бачиш? — звернувся Сіммон до Віла. — Вона вкрала у нього не лише серце, а й язик. Слова в нього лише для неї. Нам він не може вділити жодного.

— І часу теж не може вділити, — сказав Вілем, не відриваючись від свого дедалі меншого пиріжка з м’ясом.

Звісно, це було правдою: друзями я нехтував ще більше, ніж самим собою. Мене миттєво охопило почуття провини. Я не міг розповісти