Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Я вже приготувався вертатися до Університету, аж тут стривожені кроки привели мене до вікна ломбарду. Я відчув давній біль у пальцях…

— Скільки коштує семиструнна лютня? — поцікавився я. Я й досі не пам’ятаю, як увійшов до того ломбарду.

— Чотири таланти рівно, — радісно промовив власник. Я здогадувався, що він або недавно на цій роботі, або п’яний. Лихварі в ломбардах веселими не бувають, навіть у таких багатих містах, як Імрі.

— Ех, — зітхнув я, не намагаючись приховати розчарування. — Можна на неї глянути?

Він передав її мені. Дивитися там не було на що. Текстура в дерева була нерівна, лак — шерехатий і в подряпинах. Лади в неї були зроблені з кишки й вкрай потребували заміни, але це мало мене хвилювало, оскільки зазвичай я все одно грав без ладів. Корпус був із рожевого дерева, отже, звучала вона явно не надто делікатно. Але з іншого боку, рожеве дерево краще чути в людній пивниці — воно перекриває гомін балачок. Я постукав по корпусу пальцем, і він лунко загудів. Міцний, але несимпатичний. Я заходився настроювати лютню, щоб мати можливість потримати її трохи довше.

— Можливо, я зіб’ю ціну аж до трьох і п’яти, — сказав чоловік за рундуком.

Я нашорошив вуха, бо вловив дещо в його голосі, а саме відчай. Мені спало на думку, що в місті, повному шляхти та заможних музикантів, негарна, вживана лютня, можливо, продається не надто добре. Я хитнув головою.

— Струни старі.

Насправді з ними все було гаразд, але я сподівався, що він цього не знає.

— Це так, — погодився він, і я впевнився в його невігластві, — але струни дешеві.

— Мабуть, — із сумнівом промовив я. Задумавши дещо, я настроїв кожну струну трішечки невлад з іншими. Взяв акорд і прислухався до скреготливого звуку. Кисло, задумливо поглянув на гриф лютні.

— Гадаю, що гриф міг тріснути. — Я взяв мінорний акорд, який прозвучав ще менш привабливо. — Вам тут не вчувається тріщина? — Я взяв його знову, уже завзятіше.

— Три і два? — з надією спитав він.

— Це не для мене, — відповів я, ніби виправляючи його. — Це для мого меншого брата. Той малий негідник ніяк від мене не відчепиться.

Я вдарив по струнах ще раз і скривився.

— Може, я й не надто люблю малого, але я недостатньо жорстокий, щоб купити йому лютню з зіпсованим грифом. — Я зробив багатозначну паузу. Не почувши нічого, я зробив йому підказку. — Тим паче за три і два.

— Три рівно? — з надією в голосі спитав він.

Здавалося, ніби я тримаю лютню невимушено, недбало. Але в глибині душі я вчепився в неї з таким завзяттям, що аж суглоби на пальцях побіліли. Я аж ніяк не сподіваюся, що ви це зрозумієте. Перебивши мою трупу, чандріяни повністю знищили ту родину та домівку, яку я знав. Але коли в Тарбієні розтрощили батькову лютню, у певному розумінні було ще гірше. Це було все одно що втратити кінцівку, око, життєво важливий орган. Без своєї музики я блукав Тарбієном роками, напівживий, як скалічений ветеран чи ходячий мрець.

— Послухайте, — відверто звернувся я до нього. — Можу дати вам два і два. — Я витягнув гаманець. — Або берете ці гроші, або хай ця потворна штука припадає пилом на високій полиці наступні десять років.

Я поглянув йому у вічі, намагаючись не показувати обличчям, наскільки сильно вона мені потрібна. Я зробив би що завгодно, аби залишити цю лютню собі. Я танцював би голяка в снігу. Я схопився б за його ноги, трусячись і божеволіючи, обіцяючи йому що завгодно, що завгодно…

Я відрахував два таланти й два йоти, майже всі гроші, які назбирав, щоб оплатити навчання в цьому семестрі, і поклав їх перед ним. Кожна монета, коли я притискав її до столу, різко дзенькала.

Він зміряв мене довгим поглядом. Я клацнув ще одним йотом і став чекати. І чекати. Коли він нарешті простягнув руку до грошей, його обличчя набуло такого змученого виразу, який я звик бачити на обличчях ломбардників.

Деві відчинила двері й усміхнулася.

— Ну, що ж, я справді не думала, що побачу тебе ще раз. Заходь.

Вона взяла двері на засув і підійшла до свого столу.

— Втім, не можу сказати, що я розчарована. — Вона глянула через плече й зблиснула бісівською усмішкою. — Я дуже сподівалася трохи попрацювати з тобою. — Вона сіла. — Отже, два таланти?

— Власне, краще чотири, — відповів я. Рівно стільки, скільки мені вистачить на навчання та ліжко в Гніздах. Я міг би спати надворі у вітер і дощ. Моя лютня заслуговувала на краще.

— Чудово, — промовила вона й витягнула пляшечку та шпильку.

Кінчики пальців були мені потрібні цілими, тож я вколов собі тильний бік долоні й зачекав, доки повільно зберуться й попадають у маленьку брунатну пляшечку три крапельки крові. Простягнув її Деві.

— Давай, кидай туди і шпильку.

Я так і зробив.

Деві обтерла корок від пляшечки і вставила його в її шийку.

— Хитромудрий клейчик від твоїх друзів із-за річки, — пояснила вона. — Так я не зможу відкрити пляшечку, не розбиваючи її. Погасивши свій борг, ти отримаєш її назад цілою й зможеш спати спокійно, знаючи, що я нічого не залишила собі.

— Якщо в тебе немає розчинника, — зауважив я.

Деві придивилася до мене.

— Ти не надто довірливий, чи не так? — Вона попорпалася в шухляді, дістала трохи сургучу й заходилася нагрівати його над лампою на столі. — У тебе немає печатки, персня абощо? — запитала вона, розмазавши сургуч на корку пляшечки.

— Якби в мене були коштовності, які можна продати, мене б тут не було, — відверто сказав я і притиснув до сургучу свій великий палець. Від нього залишився впізнаваний слід. — Але цього має вистачити.

Деві надряпала якийсь номер на боці пляшечки діамантовою голкою, а тоді дістала папірець. Написала щось, а потім обмахала його рукою, чекаючи, поки він обсохне.

— Можеш прийти з цим до будь-якого лихваря з будь-якого боку річки, — бадьоро пояснила вона, передаючи його мені. — Приємно мати з тобою справу. Заходь іще.

До Університету я пішов із грішми в гаманці, а плече мені приємно обтяжувала лютня на ремінці. Вона була вживана, негарна, і за неї я віддав чимало — і гроші, і кров, і душевний спокій.

Я любив її як дитину, як дихання, як власну правицю.

Розділ п’ятдесят перший

Дьоготь і бляха

На початку мого другого семестру Кілвін дозволив мені вивчати сиґалдрію. Декого це здивувало,