Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

Фродо вже не хотів спати і волів побалакати. Але, попри те, що їжа й вино заспокоїли його, пильності він не втратив. Сем посміхався сам до себе і мугикав, тому спершу, щойно Фродо заговорив, задовольнявся тільки тим, що слухав і лише зрідка наважувався на схвальні вигуки.

Фродо розповів безліч легенд, хитро ухиляючись від опису виправи Загону та Персня, зате охоче говорив про звитяжну роль, яку Боромир відігравав у всіх їхніх пригодах: про боротьбу з вовками у нетрях, про сніги на Карадрасі, про копальні Морії, де згинув Ґандальф. Особливо зворушила Фарамира історія про бій на мості.

— Боромир, напевно, роздратувався через те, що довелося тікати від орків, — сказав він, — чи навіть од тієї істоти, яку ти згадав, — Бальроґа, — хоча мій брат, мабуть, пішов останнім.

— Останнім, — підтвердив Фродо. — Та Араґорн змушений був очолити нас. Після Ґандальфової загибелі він єдиний знав шлях. Однак, якби нас — тих, про кого їм слід було дбати, — було менше, я не думаю, що він і Боромир утікали б.

— Можливо, було би краще, якби Боромир зірвався з моста разом із Мітрандіром, — сказав Фарамир, — а не йшов назустріч своїй долі, що чекала на нього вище від водоспаду Раурос.

— Можливо. Та зараз ти розкажи мені про свої пригоди, — відказав Фродо, вкотре змінюючи русло бесіди.

— Я би хотів якнайбільше довідатися про Мінас-Ітіл та Осґіліат, а також про безсмертний Мінас-Тіріт. На що ти покладаєш надію для свого міста в цій довгій війні?

— Яка наша надія? — перепитав Фарамир. — Ми вже давно втратили надію. Елендилів меч, якщо він справді повернувся, може знову її відродити, проте не думаю, що він досягне більшого, ніж просто відтермінує страшний день, — хіба би наспіла несподівана допомога від ельфів чи від людей. Бо Ворог зростає на силі, а ми занепадаємо. Слабкий ми народ, осінь без весни... Люди з Нуменору осіли всюди на узбережжях і в тих регіонах Великих Земель, які мали вихід до моря, та потому здебільшого навернулися до зла чи впали у безум. Багатьох із них причарували Темрява і чорна магія; дехто з головою поринув у неробство та спокій, а інші воювали між собою, доки їх, безпорадних, захопили дикі люди... Ніде не сказано, що в Ґондорі коли-небудь практикували жахливі чари чи що там коли-небудь звеличували Безіменного; тож давня мудрість і краса, привезені зі Заходу, ще довго панували і досі не знищені у володінні синів Елендила Прекрасного. Та, незважаючи на це, Ґондор сам став першопричиною свого занепаду, поступово впадаючи у старече слабоумство і вважаючи, що Ворог — якого лише прогнали, а не знищили — спить... Смерть завжди була поруч, адже нуменорці, як і у прадавньому королівстві, що його вони так само втратили, мріяли жити вічно й не змінюватися. Королі споруджували гробниці, розкішніші за оселі живих, до давніх імен у родових списках ставилися трепетніше, ніж до імен власних синів. Бездітні володарі сиділи у ветхих залах, міркуючи про геральдику; зморщкуваті мудреці в потаємних кімнатах виготовляли еліксири, які мали непересічну силу, чи допитували зірки у високих холодних вежах. Але останній король із династії Анаріона вже не мав нащадка... Проте намісники були розважливіші за монархів, їм частіше щастило. Розважливіші — бо поповнили лави наших воїнів здорованями з морських узбереж і загартованими горянами з Еред-Німрайсу. Й уклали перемир'я з гордими народами Півночі, які часто нападали на нас, — людьми нестримної відваги, котрі доводяться нам далекими родичами, на відміну від диких східнян чи жорстоких гарадримів... І трапилося так, що у дні Намісника Кіріона Дванадцятого (а мій батько є вже аж двадцять шостим) вони приїхали, й допомогли нам, і на широкій Луці Келебранту розбили ворогів, котрі захопили наші північні провінції. То були рогірими, як ми їх називаємо, господарі коней, і ми подарували їм луки Каленардону, що відтоді отримали назву Роган, бо територія та тривалий час була малозаселена. Тож вони стали нашими союзниками, і завжди були вірні нам, і допомагали у скруті, й охороняли наші північні кордони та Роганську Ущелину... Рогірими почасти перейняли наші знання та звичаї, їхні володарі за потреби розмовляють нашою мовою; та здебільшого вони таки йдуть слідами своїх праотців і тримаються власної історії, а між собою говорять власною північною мовою. Та ми любимо їх: високих мужів і вродливих жінок, котрі звитягою не поступаються чоловікам, золотоволосих, яснооких і сильних: вони нагадують нам про зорю людства, про людей у Прадавні Часи. Утім, наші знавці премудрості твердять, що рогірими звіку-правіку споріднені з нами, бо походять із тих самих Трьох Людських Домів, звідки первісно ведуть свій рід нуменорці; можливо, рогірими є нащадками не самого ельфодруга Гадора Златоглавого, а тих із його народу, хто не прислухався до поклику та не поплив за Море... Люди ж, за нашим ученням, поділяються так: Високі, або ж Люди Заходу, себто нуменорці; Середні Народи, або ж Люди Сутінків, як-от рогірими та їхні родичі, котрі досі мешкають далеко на Півночі; та Дикуни, Люди Темряви... Проте зараз не лише рогірими уподібнилися до нас, плекаючи ремесла та шляхетність, а й ми уподібнилися до них і вже ледве чи й можемо претендувати на титул Високих. Ми стаємо Середнім Народом зі Сутінків, тільки маємо найглибшу пам'ять. Адже, як і рогірими, цінуємо тепер війну та відвагу як окремі коштовні чесноти, як розвагу і результат; і хоча ми ще вважаємо, що воїн мусить знати й уміти значно більше, ніж просто опанувати мистецтво володіти зброєю та вбивати, ми, проте, цінуємо воїна понад усіх інших ремісників. Така потреба наших днів. Таким був і мій брат, Боромир, — муж хоробрий, а відтак, найкращий син Ґондору. Він і справді був дуже відважний: за довгі роки жоден спадкоємець із Мінас-Тіріта не трудився так затято, не мчав, наче вихор, у бій, не видобував таких громових нот із Величного Рога, — Фарамир зітхнув і на мить замовк.

— У всіх своїх розповідях ти майже не згадував про ельфів, пане, — озвався Сем, раптом осмілівши.

Він помітив, що Фарамир шанобливо говорив про них, і це навіть більше, ніж його люб'язність, його їжа та вино, здобуло Семову повагу й угамували підозри.

— Так, справді, пане Семвайзе, — відповів Фарамир, — я не розуміюся на