Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я зрозумів, що наближаюся до Останньої Запони, коли іскри піднялися так високо, що утворили клітку з блискавок, а ноги мої знову обважніли. Тиша й неймовірні зусилля, аби рухатись уперед...

Але цього разу я наче відчував приплив сил і просувався, упевнений, що мені вдасться пробитися...

Я пройшов. Мене бив дрож, але попереду лишалася тільки коротенька дуга. Проте три останні кроки можуть виявитися найважчими. Це схоже на те, що Лабіринт, дізнавшись про тебе усе, не хоче непроханого гостя відпускати. Я пробивався, а литки у мене боліли, наче перед фінішем довгого марафону. Два кроки... Три.

Я зробив це. Стояв недвижно, намагаючись віддихатись, угамувати тремтіння. Спокій. Статичні розряди вщухли. Іскри зникли. Якщо те, крізь що я пройшов, не змиє з мене вібрації блакитних каменів, навіть не знаю, що ще може їх прибрати.

Тепер... або хай це буде за хвилину... я можу йти, куди завгодно. Звідси, у цю мить надбання сили, можу наказати Лабіринтові перенести мене будь-куди, і він це виконає. Навряд чи варто витрачати цю можливість на те, щоб оминути зворотний шлях гвинтовими сходами й знову опинитись у себе в кімнаті. Ні, я маю інший план. Ось зачекаю ще хвилинку...

Я поправив на собі одяг, пробігся п’ятірнею по волоссю, перевірив зброю та Козир, прихований у мене в рукаві, та ще трохи зачекав, поки заспокоїться серце.

Люк отримав рани під час битви за Вежу Чотирьох Світів, у поєдинку з колишнім приятелем та союзником Далтом — найманцем, сином Дизакратрікс. Далт мене мало цікавив, хіба що як можлива перешкода, бо наразі він, здається, служив володарю Вежі. Але навіть якщо зробити поправку на різницю в часі, а вона не мала бути надто великою, я бачив його невдовзі після його сутички з Люком. І це свідчить, що тоді, коли вийшов на контакт із ним через Козир, він мав перебувати саме у Вежі.

Чудово.

Спробував викликати спогад про ту кімнату, в якій був Далт, коли я вийшов з ним на контакт.

Дуже схематичний спогад. Який мінімум даних задовольнить Лабіринт, і він спрацює? Я пригадав текстуру кам’яної стіни, форму віконця, частину потертого гобелена на стіні, вкриту очеретом підлогу. Коли Далт поворухнувся, побачив у нього за спиною низьку лаву та ослінчик, тріщину на стіні над ними... а ще павутиння...

Уявив собі все це якомога чіткіше. Я побажав перенестися туди. Хотів опинитися в цьому місці...

І я опинився.

Я швидко обернувся на всі боки, поклавши руку на ефес меча. У кімнаті нікого, крім мене, не було. Побачив ліжко і гардероб, малий письмовий стіл, комод, яких не вгледів, коли вперше дивився на цю кімнату в Козирі. Крізь віконце до кімнати лилося денне світло.

Перетнувши кімнату, я наблизився до єдиних дверей і постояв там, прислухаючись. З того боку дверей була тиша. Я прочинив двері на вузеньку шпарину і визирнув у довгий порожній коридор. Просто навпроти себе побачив сходи, що вели вниз. Ліворуч була глуха стіна. Я вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Вниз чи праворуч? Із обох боків коридору були вікна. Я підійшов до найближчого, на правій стіні, й визирнув.

Побачив, що перебуваю в кутку прямокутного подвір’я, обведеного з усіх боків будівлями, з’єднаними між собою стіною. Стіна була суцільна, за винятком проходу в протилежному кутку, і прохід цей, схоже, вів до ще одного двору, де стояла дуже висока споруда, визираючи з-понад дахів тих будівель, що стояли просто навпроти мене. У дворі вгледів десь біля дюжини вояків, розставлених біля входів та виходів; однак вони, схоже, не надто пильнували, а натомість чистили і лагодили свою амуніцію. Двоє з них були перев’язані з ніг до голови. Але все ж таки більшість із них могла дуже швидко схопитися за зброю.

У віддаленому кутку я помітив купу дивних уламків, що скидалися на поламаний повітряний змій. Щось у цих рештках видалося мені знайомим. Я вирішив пробратися коридором, який тягнувся паралельно подвір’ю, до найвіддаленіших від мене будівель, сподіваючись побачити звідти, що робиться на іншому дворі.

Відтак попрямував коридором, прислухаючись, чи не почую звуків, що свідчили б про чиюсь присутність. Але всюди панувала тиша, і я без перешкод дістався до рогу. Тут затримався, прислухаючись.

Нічого не почувши, завернув за ріг і — закам’янів. Така ж реакція була й у чолов’яги, який сидів на підвіконні, праворуч від мене. Він був у кольчузі, шкіряних штанах і чоботях. На голові мав шкіряний капелюх, а на поясі висів важкий меч. У руці він тримав кинджал і, схоже, саме чистив ним нігті. Він здавався не менш здивованим, аніж я. Смикнувши головою в моєму напрямку, він запитав:

— Ти хто такий?

Розпрямивши плечі, він обперся долонями об підвіконня, наче збираючись зіскочити зі сідала й стати на ноги.

Ми обоє опинилися в скрутному становищі. Схоже, це був вартовий. Якби він проявив бойову готовність чи військову хитрість, то неминуче наразився б на Фракір або на мене самого. Але натомість охоронець віддавався тут лінощам, і це його могло врятувати, хоча й поставило мене перед дилемою. Обдурити його мені навряд чи вдалося б, принаймні надовго і надійно. Напасти на нього я не міг, бо це спричинило б надто багато шуму. Отже, вибір у мене був невеликий. Я міг вбити його швидко й акуратно, застосувавши заклинання, що зупиняє серце — ці чари саме висіли у мене напоготові. Та я надто ціную життя і не хочу забирати його без потреби. Отже, хоч як мені не хотілося витрачати закляття, приготовлене про всякий випадок, я все ж таки вимовив потрібне слово і зробив відповідний жест рукою, помітивши, як заструменіли крізь мене Лоґрус та його сила. Вартовий заплющив очі й відкинувся на віконну раму. Я трохи змінив його позу, щоб він не гепнувся на підлогу, й залишив його мирно похропувати. До того ж закляття, що зупиняє серце, могло ще пригодитися мені.

Далі коридор упирався в галерею, що вела в обидва боки. З цієї точки я міг бачити тільки її невеличку частину, тому зрозумів, що мені доведеться витратити ще одне замовляння раніше, ніж збирався. Проказав слово, що робило мене невидимим, і світ навколо потемнішав на кілька градацій. Я сподівався ще трохи пройти, не звертаючись до нього, бо воно добре діяло хвилин двадцять, не більше, а я гадки не мав, де може бути те, по що я сюди прийшов. Поспішив до галереї. Вона виявилася порожньою.

Але звідси