Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
Але хай там як, а нам із ним, рано чи пізно, доведеться битися по-справжньому, оскільки він, здається, має мене за ворога й, цілком можливо, стоїть за нападом на мене в лісі того неоковирного вовкулаки.
А я не горів бажанням досліджувати тутешню силу просто зараз, надто якщо взяти до уваги, що Джасра зуміла перемогти колишнього володаря цієї фортеці, Шару Гаррула, а чаклун, який стоїть отут, спромігся перемогти Джасру. Але я багато віддав би за те, щоб дізнатися, чого він зі мною заїдається.
Тому я гукнув:
— Отже, що тобі, власне, потрібно?
І металевий голос негайно відказав:
— Твоя кров, твоя душа, твій розум і твоє тіло.
— А як щодо моєї колекції марок? — крикнув я у відповідь. — Можна мені залишити собі конверти Першого дня погашення?
Пересунувшись до Джасри, я поклав правицю їй на плече.
— А вона тобі навіщо, бовдуре? — запитав чаклун. — Вона — найнікчемніша річ серед усього, що тут є.
— Тоді чи не варто тобі радіти, що ти можеш її позбутися?
— Ти колекціонуєш марки. Я колекціоную знахабнілих чаклунів. Вона уже у мене. Тепер — твоя черга.
Я відчув, як підіймається в мені сила, коли я закричав:
— А що ти маєш проти своїх побратимів та посестер по Мистецтву?
Відповіді не було, але в повітрі раптом виникла хмара гострого мотлоху, що ринув на мене: ножі, сокири, метальні зірки, розбиті пляшки. Я промовив слово, використавши своє останнє заклинання, і між нами впала Завіса Хаосу... Метальне знаряддя, натикаючись на димчастий та бренькливий щит, миттєво розсипалося на космічний порох.
Перекриваючи цю гуркотнечу, я гукнув:
— Як мені тебе називати?
— Маска! — притьмом відізвався чаклун; не дуже оригінальне ім’я, як на мене. Мабуть, я підсвідомо чекав на щось у стилі Джона Д. Мак-Дональда: «Бузковий Каптур» чи «Кобальтова Машкара»[65], наприклад... Та хай уже як знає.
Щойно я використав своє останнє захисне заклинання. Тому підняв ліву руку, таким чином, аби бачити куточок Козиря, захованого в моєму лівому рукаві. Звісно, часу в мене було обмаль, і я трохи ризикував, але ще не використав свою останню карту. Досі переважно оборонявся, а мав про запас й інше закляття, яким міг пишатися.
— Тобі це не допоможе, — промовив, мабуть, готуючись ударити знову, чаклун Маска, коли дія наших із ним чар закінчилася.
— А тобі доброго дня, — озвався до нього я, покрутивши зап’ястками, наставивши вказівні пальці, аби спрямувати потік у потрібний бік, а тоді проказав слово, щоб вгатити по ньому як слід. — Око за око! — ще вигукнув я навздогін, коли на Маску хвилею обрушився увесь асортимент квіткової крамниці, цілковито поховавши його всередині найбільшого чортового букета, який мені доводилося бачити. Аромат стояв просто вбивчий.
У пошуках контакту я вдивлявся у Козир, а навколо все затихало, сили спадали. Саме тієї миті, коли я встановив Контакт, квіткова експозиція захвилювалась і з-під неї виринув Маска — викапана алегорія Весни.
Мабуть, моя постать уже блякнула у нього перед очима, коли він спромігся на репліку:
— Я тебе ще дістану!
— «Хай квіти ляжуть з квіткою»,[66] — відповів я і проказав слово, що завершувало заклинання. На мого супротивника впала згори ще й купа гною.
Я увійшов до головної зали Амбера, тримаючи на руках Джасру. Мартін стояв біля буфета зі склянкою вина в руці, розмовляючи з Борсом, сокольничим. Побачивши, як Борс вибалушив очі на моє появлення, він замовк на півслові, а тоді й собі розвернувся подивитися, що там таке.
Я встановив Джасру біля вхідних дверей. Був не в настрої морочитися просто зараз із тим, щоб її розчаклувати; та ще й не вирішив, що мені з нею робити, коли вона звільниться від чар. Тому повісив на неї власний плащ, підійшов до буфета і налив собі вина, привітавши кивком голови Борса й Мартіна, коли проходив повз них.
Я осушив склянку, поставив її й звернувся до них:
— У жодному разі не дряпайте на ній свої ініціали.
Попростував до сусідньої кімнати, знайшов там зручну софу, витягся на ній і заплющив очі. Я — наче міст над бурхливою водою[67]. Є дні, мов діаманти[68]. Куди поділися всі квіти?[69]
Щось на зразок цього.
12
Дим клубочився у повітрі, забарвлюючи гігантського черв’яка в усі кольори. Кожний звук народжувався об’ємним, досягав свого піку, а тоді блякнув і стихав. Кинджальні удари дійсності виходили з Тіней і туди ж верталися. Безсмертний черв’як царював навіки. Квіти роззявляли на мене свої собачі пащеки, але потім виляли листям. Дим підіймався догори, але зависав перед світлофором, що ширяв у повітрі. Черв’як — ні, стій, це ж гусінь[70]! — так от, він чи вона посміхнулося... Пішов сліпий дощ, і гранчасті краплини блищали, наче фасеткові очі...
«Що не так у тому, що я бачу?» — прийшло запитання з незвіданих глибин.
Я не міг відповісти, тому здався. Хоча й відчував підсвідомо, що незрозумілий ландшафт не має кудись веслувати... а саме це він і робив...
— Божечки! Мерлю!
Що від мене треба Люкові? Чому він не дасть мені спокій? Знову з ним якась халепа!
— Подивіться на це, заради бога!
Я і так дивлюся... бачу, як купка стрибучих м’ячиків... а може, це комети... плетуть мереживо з променів світла. А тоді все це падає в парасольковий ліс.
— Люку, — починаю я, але одна з песиголових квіток кусає мене за руку, про яку я геть забув, і все навкруги береться тріщинами. Так, наче воно було намальовано на склі, яке пробила куля. А позаду веселка...
— Мерлю! Мерлю!
Дроппа трусив мене за плече, це підказали мені мої очі, бо вони раптом розплющилися.
На софі, там, де лежала моя голова, залишилася вогка пляма. Я підвівся на лікті. Протер очі.
— Дроппо, це ти? А що...?
— Не знаю, — відповів той.
— Не знаєш що? Тобто... Чорт забирай! Що трапилося?
— Я сидів
