Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
— Ти геть перетворився на тубільця. І схуднув.
— Еге ж, — сказав той. — Маю намір після виходу на пенсію осісти тут. Місце мені подобається.
Ми сіли за столик.
— Ти вже зробив замовлення? — запитав я.
— Так, але он мій офіціант, на сходах, — відповів Білл. — Зараз покличу для тебе.
Він гукнув офіціанта й замовив вечерю і для мене.
— Ти тепер значно краще розмовляєш тарі, — зауважив я трохи згодом.
— Багато практикуюся, — пояснив він.
— Що робив останнім часом?
— Ходив на вітрильнику разом із Джерардом. Був у Дейзі та в одному з таборів Джуліана в Ардені. Побував у Ребмі. Неймовірне місце. Брав уроки з фехтування. А Дроппа ознайомлював мене з містом.
— Мабуть, насамперед, із барами.
— Так, але не тільки. Власне, саме тому я тут вечеряю. Він володіє половиною акцій «Ями», і мені довелося пообіцяти йому, що харчуватимуся тут якнайчастіше. До речі, непоганий заклад. А ти коли повернувся?
— Щойно, — відповів я, — й у мене знову є довга історія для тебе...
— Чудово, — сказав Білл. — Твої історії завжди химерній заплутані. Саме пасують до холодного осіннього вечора. Послухаю із задоволенням.
Я розповідав упродовж усієї вечері та продовжив розповідь, коли ми вийшли на вулицю. Ввечері стало холодно й не дуже затишно, тому ми попрямували до Палацу. Тут я нарешті закінчив розповідати за склянкою гарячого сидру перед каміном в одній з кімнаток у східному крилі.
Білл похитав головою.
— Ти вмієш знайти собі заняття, — констатував. — Маю до тебе лише одне запитання.
— Яке?
— Чому ти не доставив Люка сюди?
— Я тобі вже казав.
— Це не тягне на пояснення. Через якусь туманну інформацію, яка, стверджує він, може бути важливою для Амбера? І, щоб її отримати, тобі ще треба буде розстаратися?
— Це зовсім не так.
— Мерлю, Люк торгаш, і він втюхав тобі ще те лайно. Ось що я думаю.
— Помиляєшся, Білле. Я його знаю.
— Давно знаєш, — погодився він. — Але чи добре? Ми це вже проходили. Те, чого ти не знаєш про Люка, набагато переважує те, що ти про нього знаєш.
— Він міг утекти будь-куди, але прийшов до мене.
— Бо ти — частина його плану, Мерлю. Він має наміри за твоєю допомогою підібратися до Амбера.
— Не думаю, — заперечив я. — Це на нього не схоже.
— Гадаю, він скористається будь-чим, що підвернеться йому під руку. Чи будь-ким.
Я стенув плечима.
— Я довіряю йому. А ти — ні. От і все.
— Вважаю, це так, — мовив Білл. — А що ти збираєшся робити тепер? Зачекати і побачити, що з цього вийде?
— У мене є план, — відповів я. — Те, що я йому вірю, ще не означає, що не підстрахуюсь. Але маю дещо запитати тебе.
— Так?
— Якщо я приведу його сюди, і Рендом вирішить, що справа ця не досить очевидна, і захоче, аби справу розглядали в суді, ти погодишся захищати Люка?
Очі Білла округлилися від подиву, а потім він посміхнувся.
— Судова справа? — перепитав. — Я не знаю, як тут відбуваються такі процеси.
— Він — внук Оберона, — пояснив я, — тому підпадає під Династичне Право. Головою династії наразі є Рендом. Йому вирішувати, чи забути про всю цю історію, чи винести одноосібно остаточне рішення, чи передати справу до суду. Наскільки розумію, судове слухання може бути формальним або неформальним, то вже як забажає Рендом. З цього питання мають бути книжки в бібліотеці. Але раніше звинуваченим завжди дозволяли мати захисника в суді.
— Звісно, я взявся б за цю справу, — сказав Білл. — Це унікальний юридичний досвід. Але тут може виникнути конфлікт інтересів, адже я працював на Корону.
Допивши сидр, я поставив склянку на камінну поличку і позіхнув.
— Мені пора йти, Білле.
Він кивнув головою і, помовчавши, запитав:
— Але ж усе це тільки гіпотетична розмова, адже так?
— Звичайно, — відказав я. — Може статися так, що в суді слухатимуть мою справу. На добраніч.
Він уважно подивився на мене.
— Мм... ця підстраховка, про яку ти згадав, — мовив. — Мабуть, вона пов’язана з певним ризиком, чи не так?
Я посміхнувся.
— І, треба думати, тобі тут ніхто не може допомогти?
— Боюся, ні.
— Тоді що ж... Хай щастить.
— Дякую.
— Завтра побачимося?
— Можливо, ближче до вечора...
Я пішов до своєї кімнати й завалився у ліжко. Мусив трохи відпочити, перш ніж узятися до тієї справи, що замислив. І жодних сновидінь, ані за, ні проти, я не замовляв.
Коли прокинувся, було ще темно. Добре знати, що будильник у мене в голові працює, як і раніше.
Справжнім кайфом було б повернутися на інший бік та й заснути знову, але я не міг дозволити собі такої розкоші. День, що чекав на мене, мав бути розписаний по хвилинах. Тому встав, умився й переодягнувся в чисте.
Після цього попрямував до кухні, де приготував собі чай, грінки та яєчню з цибулею й чорним і червоним перцем. На кухні знайшлось і трохи тропічних фруктів з теплиці, а мені давно вже не траплялось їх скуштувати.
Поївши, я вийшов крізь задні двері й попрямував до саду. Було темно, ніч безмісячна й волога, над невидимими доріжками стелився туман. Я пішов тією з них, що вела на північний захід. Тихо було в світі. І я змусив думки плинути так само тихо. Сьогодні все треба було робити за порядком, тому бажав розпочати цей день із того, щоб упорядкувати свій розум.
Доріжка вивела мене зі саду крізь просвіт у живоплоті й перетворилася на горбкувату стежку. Перші кілька хвилин вона полегеньку піднімалася, тоді зробила крутий поворот, після чого підйом став насправді стрімким. Я зупинився на одному з виступів і подивився назад. Я побачив темний силует палацу. Світилося лише кілька вікон. Високо
