Усі жінки - відьми. Фатальне кохання - Кемерон Докі

— Коли вона це говорила, то дивилася прямісінько на портрет Вільяма Ланкастера, — докинула Фібі, ставлячи на тацю порожню чашку. — Не знаю, як ти, але коли я поглянула на портрет, то у мене мурашки по спині поповзли, попри те що Вільям Ланкастер виявився просто вражаюче красивим.

— Тут я з тобою згодна, — сказала Пейдж. — Але я не можу й не погодитися з містером Занудою.

Пайпер пирснула і мало не подавилася чаєм.

— Це ти про кого? — вичавила вона нарешті з себе, намагаючись не розсміятися.

— Про типа, який виголошував промови, — пояснила Пейдж.

— А ці промови були дійсно довгими й нудними, — з посмішкою додала Фібі.

— Приблизно на другій годині промови я подумки охрестила його «містер Зануда», — продовжила Пейдж. — А перш ніж відсунути завісу перед студією, цей пан зауважив, що портрет Вільяма Ланкастера є найкращою роботою Ізабелли Маршалл навіть попри те, що згодом вона його замалювала. Мушу зізнатися, я з ним повністю згодна. Звісно, це прозвучить як кліше, але…

— Але Вільям Ланкастер виглядав як живий, — перервала її Фібі. — Або просто був живий.

— Чи хотів таким бути, — додала Пейдж. Із цими словами по її тілу пробіг мимовільний дрож. — У його очах було щось таке, що змушувало мене…

— Заждіть, дайте час трохи подумати. Спочатку Ізабелла Маршалл написала портрет Вільяма Ланкастера, а потім його замалювала. Я правильно кажу?

— Правильно, — підтвердила Фібі. — Цікавим є те, що вона написала цей портрет на стіні своєї студії. А потім його випадково віднайшли під час реставрації і «виставили на загальний огляд». І це виставлення було задумане як стрижень святкової програми, як головний сюрприз. Та коли Люсіль побачила цей «сюрприз», вона стала сама не своя. Схоже, від переляку в неї душа в п’яти пішла. Ми з Пейдж почули, як вона сказала: «Це — зло! Вони випустили на свободу зло!»

— Сказала — і відразу ж знепритомніла, — резюмувала Пейдж.

— Вони випустили на свободу зло, — луною відгукнулася Пайпер. — Звучить не надто оптимістично. Ви гадаєте, зло, природу якого Люсіль не встигла вам пояснити, і те непоясниме зло, яке нещодавно почало тероризувати Сан-Франциско, — це одне й те саме?

— Наразі я нічого не можу твердити з цілковитою впевненістю, бо ще сама не знаю, що про це думати, — чесно відповіла Фібі. Сьорбнувши чаю, вона продовжила: — Одне лише можу сказати напевне: мені це не подобається. Коли Люсіль вимовила слово «зло», вигляд у неї був такий дивний! Наче вона точно знала, що таке «зло» і побачила його на власні очі. І від усього побаченого та почутого у мене і досі мурашки по спині бігають.

— Це тому, що ти вдягнула отой колючий светр, — швидко зауважила Пейдж. — А я ж попереджала тебе, що він колотиметься!

Фібі показала їй язика, але подумки зауважила, що іронічна ремарка допомогла дещо послабити внутрішнє напруження. Інколи достатньо, щоб хтось із сестер бовкнув щось смішне — і напружена атмосфера розрядилася!

— Давайте усе це ретельно обговоримо — може, в результаті щось і з’ясується, — запропонувала Фібі. — Чому б це такій видатній художниці, як Ізабелла Маршалл, наверзлося замальовувати свій шедевр?

— Можливо, вона від нього просто втомилася, — висловила припущення Пейдж. — Може, вона написала цей портрет у перший, романтичний період стосунків з Вільямом Ланкастером? Кохання часто обертається на ненависть, ви ж знаєте. І коли Вільям став поводитися деспотично і нетерпимо, їй не схотілося більше його бачити. Ба більше, у власній студії. От і все.

— Отож, сьогоднішня реакція Люсіль на портрет була просто відображенням її гнітючих спогадів про цього чоловіка, її потрясінням при одному його вигляді? — задумливо мовила Пайпер. — Коли Вільям Ланкастер зник, вона була вже не такою маленькою, а дитяча уява часто сприймає речі, що відбуваються у дорослому світі, у викривленому, гротескно-перебільшеному світлі. Тож коли Вільям почав поводитися жахливо, це могло дуже налякати Люсіль.

— Одне можу вам сказати напевне, — уставила Фібі. — Вона і досі його боїться. Коли сьогодні увечері Люсіль Маршалл побачила портрет Вільяма Ланкастера, її ніби паралізувало від переляку.

— І це знову повертає нас туди, звідки ми почали: чому вона злякалася?

— На це питання відповідь знає тільки Люсіль, — зауважила Фібі. — Це перше, про що я попрошу її розповісти, тільки-но побачуся з нею завтра. А поки що не знаю, чим ми можемо зарадити.

— А як твої справи, Пайпер? — поцікавилася Пейдж, змінюючи тему розмови. — Як ніч у клубі?

— Було клопітно, — лаконічно відповіла Пайпер. — Чесно кажучи, люди просто бояться зараз залишатися наодинці вдома і тому йдуть до нічних розважальних закладів. Але певні добрі новини є. Я взяла на роботу нового директора. Його звуть Джил Таунсенд.

— Як? Коли? — запитала Фібі, випростовуючись на кушетці. — Зажди. Ану повтори ще раз.

— Я найняла директора клубу, — слухняно повторила Пайпер. — Сьогодні уночі. І тому ще не встигла вас про це сповістити, — похапцем додала вона, поки Пейдж переводила подих, щоб вгамувати своє роздратування. — Можливо, я й дійсно дещо поквапилась. Але я вже досить довго шукала директора, а гідної кандидатури не траплялося. Сьогодні ж вночі така людина буквально впала з неба, увійшовши крізь двері клубу.

— Іти отак просто взяла і найняла його? — саркастично спитала Пейдж. — Це на тебе не схоже, Пайпер.

— Так, не схоже, — зізналася Пайпер. — Мабуть, треба було спершу з вами порадитися. Натомість я прислухалася до свого внутрішнього голосу. Але я зробила це лише тоді, коли той чоловік блискуче розрядив ситуацію, яка загрожувала великими неприємностями. А на той момент, коли все скінчилося добре, половина моїх працівниць були вже закохані у нього. А інша половина була впевнена у тому, що я його вже взяла на роботу.

— І таки взяла! — з докором мовила Фібі.

— Та отож! — відповіла Пайпер.

Фібі та Пейдж перезирнулися.

— Хто ти така і що ти скоїла з моєю сестрою? — суворо запитала Фібі.

— З тією, що прискіпливо вивчала всі можливі марки дитячих пелюшок у Північній Каліфорнії, перш ніж зробити остаточний вибір? — відповіла Пейдж запитанням на запитання.

Фібі кивнула:

— Ти правильно мене зрозуміла.

— Дівчата, — розсміялася Пайпер, — не перебільшуйте. Не могла я бути такою вже прискіпливою.

— Пайпер! Та в твоєму столі й досі повна шухляда рекламних брошур! — заперечила Фібі.

— Ну то й що? — відповіла Пайпер. — Я ж мусила прийняти дуже важливе рішення. Знайти гарні пелюшки — це дуже важливо. Тому я і шукала так ретельно.

— А хіба шукати директора для клубу треба не так само ретельно?! — вигукнула Фібі, для дохідливості розвівши руки, зображаючи