Усі жінки - відьми. Фатальне кохання - Кемерон Докі
«Один — нуль на користь професійної інтуїції», — подумала Пайпер. Схоже, приборкання вовка-одинака загрожувало вилитися у серйозну халепу. Хоча, на думку Пайпер, цей тип скоріше скидався на ведмедя-гризлі, аніж на вовка-одинака. Щоб описати його кремезність, мало годилися навіть такі характеристики, як «великий» і «вайлуватий». Цей тип дійсно міг завдати чималої шкоди, якщо ситуація вийде з-під контролю. І через це він був не просто проблемою, а величезною проблемою.
— Пайпер Холівелл?
— Так? — машинально відповіла Пайпер і зупинилася, але її очі й далі стежили за тим, що відбувалося за столиком номер три. У цей момент ведмідь-гризлі, мабуть, вирішив продемонструвати свою здатність стояти на ногах і тому почав поволі підводитися з-за стола.
— Я — Джил Таунсенд, — вів далі той, хто змусив Пайпер зупинитися. — Денні Логан з району Доксайд казав, що вам потрібен директор. Тож я прийшов переговорити.
— Мені дійсно потрібен директор, і це добре, що ви прийшли, — відповіла Пайпер на кожне з його речень, продовжуючи пильно відстежувати ситуацію. — Ідіть до бару і зачекайте, поки я тут не владнаю одну проблему. — І вона швидко рушила до типа, якого подумки встигла охрестити «містер Гризлі».
— Вибачте, пане, — сказала вона, наблизившись до столика саме в ту мить, коли містерові Гризлі вдалося, нарешті, зіп’ястися на ноги. — Я — Пайпер Холівелл, власниця цього нічного клубу. Маєте якусь проблему?
Зачувши її голос, містер Гризлі хотів було обернутися, але від цього різкого маневру захитався і, мабуть, упав, якби не вхопився за стілець, що стояв поруч.
«О Боже! — подумала Пайпер, перезирнувшись із Дженіфер, поки налиті кров’ю очиці містера Гризлі наводили потрібну різкість. — Цей тип дійсно набрався по самісіньке вінце».
— Маєте рацію, чорт забирай, я справді маю проблему, — прогарчав містер Гризлі. — Вона… — п’яний лобуряка тицьнув пальцем у бік Дженіфер, — вона намагається мене виставити звідси. А я просто сиджу і розмірковую про своє. Я ж нікого не чіпаю.
— Наразі дійсно не чіпаєте, — погодилася Пайпер, обережно добираючи слова і намагаючись бути ввічливою. — Але ж, як вам, мабуть, відомо, наш клуб відповідає за те, щоб ситуація залишалася такою і надалі, поки ви не покинете межі закладу. Це наше право — перед вами та перед іншими відвідувачами — визначати той час, коли вам вже слід припинити споживання алкогольних напоїв. Мені дуже шкода, що вам не до вподоби наші правила, але я не збираюся їх порушувати. — Пайпер через силу посміхнулася. — А тепер дозвольте мені викликати вам таксі, — запропонувала вона приязно, але категорично. — Коштом клубу. Є у нас така послуга.
Містер Гризлі випростувався і відпустив спинку стільця. Вираз його обличчя не провіщав нічого доброго, але, попри імпульсивне бажання відсахнутися, Пайпер не зрушила з місця.
— Так ви хочете сказати, що я сам не знаю, коли вже випив достатньо?
— І дійсно не знаєте, — відказала Пайпер.
— Знайомі слова, знайома інтонація. Усі ви жінки однакові. Зарозумілі, самовпевнені та деспотичні. Хочете, скажу вам, у якому місці я бачив вашу зарозумілість і самовпевненість?!
— Щось трапилося?
Від несподіванки Пайпер аж підскочила. Її настільки поглинула ця ситуація, що вона навіть не помітила, як хтось підійшов до неї і став поруч.
Утім, вона впізнала цей голос. Голос Джила Таунсенда, чоловіка, що зайшов спитатися про вакансію директора. «Або він бездоганно оцінив ситуацію, або він буде наступним, кого я виштовхаю за двері», — подумала Пайпер.
— Мене звуть Джил, — сказав Джил Таунсенд, поки містер Гризлі не оговтався від несподіванки. Джил зробив крок уперед і простягнув для привітання руку, наче й справді не тямлячи себе від щастя, що побачив перед собою роздратованого п’яного ведмедя. Цей маневр змусив містера Гризлі трохи повернутися, і вони утрьох утворили щось на кшталт нерівного трикутника. Тож тепер Пайпер мала змогу бачити як обличчя відвідувача, так і обличчя Джила Таунсенда.
— Перепрошую, але я, певно, не розчув ваше ім’я, — вів далі Джил.
— Норман, — відповів велетень. Пайпер прикусила губу, щоб мимоволі не розсміятися. Стримуючи посмішку, вона спостерігала, як Норман силився потрапити своєю хиткою рукою в руку Джила. З виразу його обличчя вона здогадалася, що рукостискання було останньою думкою, яка могла наверзтися Норману. Однак саме це, і ніщо інше, він наразі й робив, наче рука його зажила своїм власним життям і набула власного інтелекту.
— Приємно познайомитися, Нормане, — невимушено проказав Джил і стрільнув очима на Пайпер, наче прохаючи: «Підіграй мені, добре? Дай мені змогу продемонструвати, на що я здатен». Якусь мить Пайпер вагалася, а потім ледь помітно кивнула на знак згоди. Якщо Джилу судилося стати директором, то в його обов’язки, безперечно, входитиме уміння поводитися з проблемними клієнтами. І наразі вона мала нагоду пересвідчитися, наскільки добре він вправляється з такими ситуаціями.
— Хочеш іще випити? — спитав Джил. — Я правильно тебе зрозумів?
— Так, — відповів Норман голосом ображеної дитини. — Саме так. Я просто розслабляюся і нікому не заважаю. От і все. Що тут поганого?
З цими словами він із люттю поглянув на Пайпер. Та відповіла йому найприязнішою посмішкою, на яку тільки була здатна.
— І дійсно — нічого поганого, — невимушено відповів Джил. — Але скажу тобі по секрету… — Тут він замовк, немов очікуючи згоди Нормана продовжувати суто чоловічу розмову наодинці. Більше того — він навіть трохи подався вперед, наче відтісняючи Пайпер убік.
Пайпер відчула легке роздратування, але впоралася з цим. «Це дійсно розумний крок з боку Джила», — подумала вона. Хоч як би їй не хотілося цього визнавати, у житті часто зустрічалися чоловіки, котрі почувалися некомфортно в присутності владних жінок, та ще й з начальницькими повноваженнями. Пайпер швидко здогадалася, що Норман — один з таких чоловіків, і Джил також здогадався про це. Пайпер не подобалося відчувати, що у неї неначе відібрали частку повноважень, але ж Джил спитав на це дозволу, і якщо наслідком його дій буде позитивний для її клубу результат…
Наче інтуїтивно відчуваючи, що результат дій Джила буде саме позитивним і ніяким іншим, Норман послухався його і ступив крок від столу, трохи відійшовши від Пайпер. Дженіфер миттєво скористалася виниклою нагодою і заступила її.
— Розумієш, річ у тім, що… — почав Джил. Подружньому поклавши руку на плече Нормана, він повів його до бару, наближаючи таким чином до джерела проблеми, тобто, до алкоголю, який Пайпер відмовилася йому продавати. Але водночас він наближав Нормана і до дверей, які були поруч із стійкою бару. — Справжній мужчина знає власні можливості, власну межу, еге ж? І
